Слава ЗСУ!

— Отож ти каєшся? — запитав Лейлек тоном мусульманина, який щойно вислухав п'ятничну проповідь.

— Я відчуваю себе шайтаном, бо створив це зображення, але не тому, що вбив двох людей. Думаю, я знищив їх, аби створити власний портрет. Та мене лякає самотність, яку нав'язує мені моє нинішнє становище. Наслідування європейських майстрів без опанування їхньої техніки робить художника рабом. Я хочу визволитися від рабства. Ви вже зрозуміли, що я вбив тих двох заради збереження одвічних устоїв малярського цеху, — звісно, це бачить і Аллах.

— Однак через твої злочини на нас чекає ще більше лихо, — сказав мій дорогий Келебек.

Я ж зненацька схопив дурного Кару, який досі вдивлявся в малюнок, за зап'ясток, вп'явся нігтями в його тіло, люто стис його руку й викрутив її. Кинджал, якого він тримав неміцно, впав на землю, і я миттю підняв його.

— Тепер ви не врятуєтеся від ще більшого лиха, кинувши мене на тортури, — просичав я й підніс кинджал до очей Кари, погрожуючи виколоти їх. — Дай голку!

Вільною рукою він дістав голку і віддав мені. Я ввіткнув її в кушак і втупився в його невинні, наче в ягняти, очі.

— Мені дуже шкода чарівної Шекюре, що вона ніяк не могла собі зарадити, окрім як вийти за тебе, — шпигонув я його. — Якби не був вимушений згубити душу Заріфа-ефенді, щоб урятувати вас від біди, то ми б з нею побралися й жили в щасті. Я найкраще з-поміж вас усіх пізнав суть міфу та майстерності європейських малярів, про яких стільки розводився її тато. Тож слухай уважно те, що скажу наостанок: нам, обдарованим художникам, які чесно хочуть жити заради мистецтва, тут більше немає місця — для мене це не новина. Якщо ми почнемо уподібнюватися європейським живописцям, як того хотів небіжчик Еніш-те й бажає падишах, то нас завжди стримуватиме внутрішній страх — ми ніколи не завершимо розпочате; я вже й не згадую про перешкоди з боку таких, як Заріф-ефенді та ерзурумійці. Якщо ж ми таки злигаємося з шайтаном, зрадимо минуле й підемо до кінця, озброївшись стилем, європейською манерою та своїм особистісним, то однаково нічого не досягнемо в новому мистецтві, найзначнішими нашими досягненнями будуть хіба що знання та вміння, якими я оволодів, аби створити власний портрет. Вже з перших спроб намалювати зображення, яке так і не стало схожим на мене, я вкотре усвідомив: щоб перейняти майстерність європейських художників, нам потрібні століття — по суті, ми це знали з самого початку й не дуже журилися. Якби Еніште-ефенді закінчив свою книгу і її надіслали до Венеції, то тамтешні обдаровані маляри тільки б посміялись, а разом з ними — й дож; от і все. «Вони відмовляються бути османцями!» — подумали б там, і ніхто нас більше не боявся б. Тож як прекрасно йти дорогою, прокладеною майстрами древності! Однак ані Його Величність падишах, ані Кара-ефенді, опечалений, що не має портрета Шекюре, цього не хочуть, ніхто не хоче. В такому разі сидіть тут і століттями наслідуйте європейців! Та виводьте власні підписи на своїх роботах плагіаторів. Розписуватиметесь на малюнках, аби приховати, що насправді ви не є особистостями в живопису. Щоправда, вихід є: може, й до кожного з вас стукали в двері, а ви мені нічого не розповідаєте: індійський падишах Екбер сипле золотом та почестями, гуртуючи довкола себе найобдарованіших малярів світу. Тепер вам ясно: книгу на честь тисячоліття ісламу ми видамо не в Стамбулі, а в малярському цеху Аґри.

— Аби так дерти носа, стати таким пихатим, як ти, малярові спершу треба когось убити? — запитав Лейлек.

— Достатньо бути найобдарованішим і наймайстернішим, — відповів я, не глянувши на нього.

Десь далеко двічі прокричав задавака-півень. Я зібрав свої торби, золото, поскладав зшитки взірців та малюнків до шкіряної палітурки. Я можу всіх оцих по черзі перерізати кинджалом, чиє гостре лезо зараз лоскоче горлянку Кари, — спало було мені на думку, але я відчував, що душі не чую в своїх друзях, приятелях з дитинства, навіть у Карі, котрий сьогодні ввіткнув мені в очі голку.

Келебек зірвався на рівні, заверещавши на нього, я при-лякав його й посадив на місце. Це додало мені впевненості, що виберуся з текке цілим і неушкодженим. Я поспішав; уже переступаючи через поріг, обернувся й нетерпляче випалив їм слова, які приберіг на прощання:

— Моя втеча зі Стамбула схожа на втечу Ібні Шакіра з Багдада, захопленого монголами.

— Тільки тобі треба йти не на Схід, а на Захід, — уколов мене заздрісний Лейлек.

— «Належать Аллахові й Схід і Захід», — відповів я арабською, як колись небіжчик Еніште.

— Але Схід — на сході, а Захід — на заході, — тепер прирікався Кара.