Слава ЗСУ!

59. Я — Шекюре

Ніч у хаті далеких родичів Кари, куди він нас відправив, аби заховати, була для мене безсонна. Ми з дітьми та Хайріє лежали на одному ліжку, і хоча я й змогла ненадовго задрімати, слухаючи їхнє хропіння та кашляння, проте мене розбудили дивні істоти й жінки з мого неспокійного сновиддя: до їхніх тіл були причеплені відрубані руки, ноги; вони гналися за мною, не відстаючи ні на крок. Прокинувшись над ранок, я добре вкутала Шевкета й Орхана, обняла їх, поцілувала у волоссячко й помолилась Аллахові, щоб послав мені щасливий міцний сон, такий, як у ті часи, коли я спокійно вкладалася спати в домі мого покійного татка.

Проте я не змогла заснути. Після вранішнього намазу крізь щілини віконниць тісної й темної кімнати я побачила те, що завжди ввижалося мені в моїх радісних снах: до мене знайомими кроками, згораючи від нетерпіння, наближався чоловік з кийком у руці, ніби з шаблею. Він був, паче привид, виснажений війною та ранами. У своїх видіннях я обіймаю того прибульця й укладаю спати. Та тут я збагнула, що чоловік, залитий кров'ю, — це Кара, й мимоволі скрикнула — чого ніколи не робила в своїх снах.

Я підбігла, відчинила двері.

Його лице запухло від ударів і було фіолетовим. Ніс — порізаний, з нього текла кров. Від плеча до шиї тяглася глибока рана. Сорочка, ввесь одяг були яскраво-червоними від крові. Радіючи, що нарешті повернувся додому, Кара всміхнувся до мене, мов герой моїх снів.

— Заходь, — сказала я.

— Клич дітей, — промовив він. — Ми повертаємося додому.

— Ти ледве стоїш на ногах!

— Більше можеш його не боятися. То був перс Валіджан-ефенді.

— Зейтін… — пролепетала я, — ти вбив того бідолаху?

— Він утік до Індії кораблем, що відпливав з Кадирги, — відповів Кара й одвів очі в бік, знаючи, що не впорався зі своїм завданням.

— Ти зможеш дійти до дому? — запитала я. — Хай тобі дадуть коня.

Я відчувала, що, повернувшись додому, він помре, і мені було його жаль: не тільки через те, що віддасть Аллахові душу, а тому, що так ніколи й не зазнав щастя. В його сумних і впертих очах я прочитала, що він не хоче помирати в цьому чужому домі, — він воліє краще зникнути, нікому не показуючись на очі в такому страхітливому стані. Ми ледве посадили його на коня.

Ми петляли вуличками з клунками в руках, і діти спочатку боялися навіть глянути на Кару. Однак він, сидячи верхи на коні, що повільно чвалав, спромігся розповісти їм, як душив за шию підлого вбивцю їхнього дідуся, як бився з ним на шаблях.

Коли ми повернулися в батьківську хату, Орхан так радісно закричав: «Ми вдома!», що в моєму серці зажевріла надія: Азраїл зглянеться над нами, й Аллах ще подарує нам час. Однак з власного досвіду я знала, що нікому не відомо, коли й чию душу забере Всевишній, тому не дуже вірила, що Кара житиме.

Впріваючи, ми зняли Кару з коня і вчотирьох винесли його нагору, вклали в ліжко в татовій кімнаті з голубими дверима. Хайріє принесла з колодязя води. Разом із нею ми рвали й розрізали ножицями скривавлену сорочку, яка прилипла Карі до тіла, зняли з нього кушак, взуття, навіть спідню білизну. Ми відчинили віконниці, й м'яке сонячне проміння, що вигравало на гіллі дерев садка, наповнило кімнату, відбиваючись од глеків для води, каструльок, шкатулок з клеєм, скляного посуду й ножів для заточування калямів, воно падало на тіло мого чоловіка, кольору смерті, й вишнево-м'язисті рани.