Слава ЗСУ!

Розповідають, що це ще був не кінець. Книгу передали татарським гінцям. Кожен з них, окрім сторінки книги, мав листа до митця, з текстом призначеної для написання частини твору й опис бажаної мініатюри до неї. Так татарські гінці погнали зі сторінками книги дорогами Персії, Хорасану, Узбецького краю, Закавказзя. Книга творилася зі швидкістю польоту коней вершників. Іноді десь у караван-сараї під вовче виття п'ятдесят дев'ята сторінка зустрічалася зі сто шістдесят другою. Гінці, погомонівши між собою, дізнавалися, що мандрують заради однієї й тої ж книги. Покидаючи свої кімнати, вони звіряли повідомлення, котрими володіли, й намагалися розгадати: який же епізод з якого месневі описують їхні сторінки, де їхнє місце в книзі. Раніше історію цього видання я не могло слухати без смутку. На одній з його сторінок повинно було бути і я. Прикро. Якось, холодного зимового дня, на гірському скелястому перевалі татарського посланця зі мною перестріли розбійники. Нещасного татарина вони спершу побили, потім обдерли до нитки, зґвалтували й по-звірячому позбавили життя. От і не знаю тепер: якою я мало бути сторінкою? Благаю вас, погляньте на мене й утіште словами, що я мало б затуляти Маджнуна, поки він, перевдягнений чабаном, скрадається до Лейли. Чи не повинне я було зливатися з темрявою ночі, аби передати чорну безнадію та зневіру? Ні! Я хотіло б служити затінком для останніх хвилин життя помирущого від невпинної кровотечі Олександра Македонянина, котрий, наступаючи на Індію, отримав сонячний удар. Або, хіба б я не могло підкреслювати силу й мудрість батька, коли той дає синові поради в житті й любові? Якій же історії я мусило надати вишуканості та звучання?

Гінця вбили, і я потрапило до рук одного з розбійників, котрий прямував у гірське містечко. Він здогадувався про мою цінність і зрідка пильно розглядав, удаючи, ніби малюнок тішить йому душу. Але оскільки він не знав, частиною якої оповіді є це дерево, то я йому невдовзі набридло. В наступному караван-сараї він віддав мене одній чуйній людині за глек вина. Час від часу той бідолашний чоловік ночами гірко плакав і дивився на мене при мерехтінні свічки. Горе звело мого господаря в могилу. Його майно розпродали. Мене купив меддах, і я потрапило до Стамбула. Зараз я на сьомому небі від щастя: мене поважають, бо перебуваю в середовищі художників османського падишаха, у яких золоті руки, соколині очі, залізна воля. Заради Аллаха! Молю вас, не вірте, що я було недбало намальоване на грубому папері, аби лиш висіти на стіні.

Ви ж погляньте: скільки брехні, наклепів, пересудів довкола! Пригадуєте, вчора мій меддах почепив на цю-таки стіну малюнок нахабного пса і, розказуючи псячу історію, повідав нам про якогось Ерзурумійця Хусрета-ходжу. Шанувальники Його Величності Ерзурумійця Нусрета-ходжі неправильно це сприйняли. Вийшло так, ніби ми його поливаємо брудом. Ну, невже ми могли брехати, що ніхто не знає батька Його Величності нашого великого ваїза-ефенді? Господи помилуй! Та хіба нам таке спаде на голову? Що за смута, що за нахабні наклепи!. Якщо вже Ерзурумійця Хусрета можна переплутати з Ерзурумійцем Нусретом, то я вам розповім історію про Шаші Недрет-ходжу з Сіваса.[68]

Той сівасець Недрет-ходжа любив не тільки клясти малярство та кохання з гарненькими хлопчиками, а й злословити, що кава — це від шайтана, що кавомани горітимуть у пеклі. Ех! Сівасцю, мабуть, ти забув, як зігнулася моя здоровенна гілка? Я вам усе розповім, але заприсягніть, що нікому не розпатякаєте, бережи нас Аллах від брехливих наклепів. Ось що побачило я одного ранку. Невідомий, високий, мов мінарет, чолов'яга, схожий на дева,[69] з лапами, наче в лева, та наш сівасець видерлись на оту мою гілку, сховалися в густому листі й, перепрошую, почали перепихатися. Дев, а то ж був сам шайтан, відтарабанивши коханця, почав цілувати його в гарненьке вушко й нашіптувати: «Кава — харам,[70] кава — гріх». Ось так ті, хто вірять у подібне, слухають не настанови нашої прекрасної віри, а шайтана.

На закінчення розповім вам про європейських художників. Хай почуте стане уроком для тих мерзотників, котрі їх наслідують. Якщо такі є. В наш час європейські маляри зображують обличчя королів, попів, своїх панів та панночок так, що з малюнка їх кожен упізнає на вулиці. Подумайте, що з того виходить. Та це не все — європейці зайшли ще далі. Ні, не в звідництві — в малярстві…

Одного разу двоє уславлених європейських малярів прогулювалися своєю європейською галявиною й вели бесіду про хист і мистецтво. Перед ними стояв ліс. Художник, досвідченіший, промовив до супутника: «Новий стиль живопису вимагає такого хисту, щоб зображене дерево з цього лісу при бажанні можна було б відшукати серед інших за малюнком».

  68 Сівас — місто в центральній частині Анатолійського півострова.

  69 Дев — у турецькому (і не тільки) фольклорі — злий дух, чудовисько, демон.

  70 Харам (араб, заборонене) — комплекс обмежень і заборон, які накладаються на мусульманина.