Слава ЗСУ!

Ми обледенілими сходами піднялися на другий поверх і прямували галереєю. Внизу, на подвір'ї, зачиненому воротами, обліпленими снігом, двоє підмайстрів, ще зовсім діти, цокотіли зубами від холоду, хоча на них і були товсті вовняні джуббе.[73] Вони чогось чекали, мабуть, покарання. Згадалися товсті палиці, котрими в часи моєї юності учнів до крові били по п'ятах. Так карали за лінощі та згайновані дорогі фарби.

Ми зайшли до теплої кімнати. Там спокійно сиділи художники, щоправда, я не міг їх так назвати, бо для мене вони були молодиками, які щойно закінчили навчання. Ця кімната свого часу викликала в мене трепет і велику повагу. Однак через те, що видатні художники, яким псевдоніми придумав сам Осман, працювали по домівках, вона була схожа не на багатющий малярський цех падишаха, а на звичайну велику кімнату якогось закинутого в похмурих східних горах караван-сараю.

У кутку я вперше за останні п'ятнадцять років побачив головного майстра Османа. Він безшумно, ніби привид, наблизився до мене. Коли в часи своїх мандрів я роздумував про малярство, то в мене перед очима завжди поставав цей геніальний майстер, такий самий видатний, як і Бехзат. Зараз, у своєму білому одязі, в сяйві снігової білини, котре проникало з вікна з видом на Айя-Софію, Осман здавався примарою з того світу. Поцілувавши вкриту родимками руку, я нагадав йому про себе. Розповів, що в дитинстві мене порадив був сюди мій дядько, але в житті я надав перевагу перу й проводив роки в мандpax містами Сходу, служачи секретарем у пашів, дефтердарів,[74] знайомився з каліграфами та малярами й разом із Серхат-пашею та іншими пашами видавав книжки, бував у Багдаді та Халебі, Вані[75] й Тифлісі,[76] на власні очі бачив війну.

— Ах! Тифліс! — пригадав великий майстер, дивлячись на світло, котре проникало з білого садка крізь завішене рядниною вікно. — Там зараз падає сніг?

Своєю поведінкою він нагадував старих перських майстрів, котрі осліпли від невпинної праці, на схилі літ перетворилися в напівсвятих, у напівбожевільних і розповідали нескінченні байки. Проте в його очах джина я відразу помітив чорну зненависть до Еніште й недовіру до мене. Незважаючи на це я розповів йому, що в аравійських пустелях сніг падає не тільки як у нас на Айя-Софію, а й на спомини, що коли він сипле на Тифліську фортецю, то жінки, перучи білизну, виводять пісні про квіти, а діти ховають під подушками морозиво собі на літо.

— А що малюють, що розписують художники в тих краях, де ти побував? — запитав він.

Молодий, замріяний, заглиблений у себе маляр у кутку, який щось креслив на сторінках, відірвавсь од роботи й подивився на мене, ніби дитина, яка чекає на казку. Всі навколо теж підвели очі. Ці люди не знали бакалійника в своєму махаллє, й гадки не мали, чому він лається з продавцем овочів, не знали, по чому окка[77] хліба. Але я не сумнівався, що вони знають, хто що малює в Тебрізі, Казвіні, Ширазі й Багдаді, які гроші відсипають за книжки хани, шахи, падишахи, принци. Плітки й чутки, схожі на мої, розносилися, принаймні в їхньому середовищі, зі швидкістю чуми. Та все-таки я розповідав. Адже ж повернувся зі Сходу, звідти, з перських країв, де раті стиналися в бою, принци перерізали один одному горлянки, палили й грабували міста, де щодня балакали про війну та мир і століттями творили геніальні шедеври малярства та поезії.

— Шах Тахмасп, як відомо, в останні роки свого життя розлюбив книжки, живопис і обернувся спиною до поетів, малярів, краснописців. Та він, помолившись, помер у віці п'ятдесяти років. Престол зайняв його син Ізмаїл, — розповідав я далі. — До цього Тахмасп двадцять років тримав сина у в'язниці, знаючи його паскудний і розбійницький характер. Новий шах, знавіснівши, позбувся своїх братів: кого задушив, кому виколов очі. Проте вороги Ізмаїла, одурманивши, отруїли свого володаря, а на престол посадили його недоумкуватого старшого брата Мухаммеда Хюдабенде. В час правління Мухаммеда розперезалися геть усі: принци, шахські брати, правителі провінцій, узбеки. Вони затіяли між собою та з нашим Серхат-пашею таку війну, що Персія закурілася димом і вкрилась руїнами. Недоумкуватий, напівосліплий теперішній шах, без мідяка в скарбниці, не спроможний видати жодної книжки. Таким чином легендарні маляри Казвіна й Герата, всі оті старі майстри та їхні учні, котрі творили дива в малярському цеху шаха Тахмаспа, маляри, чиї пензлі змушували коней несамовито летіти на папері, а метеликів — пурхати так, ніби вони не на малюнку, всі оті палітурники, краснописці, втратили роботу та наснагу, опинилися в злиднях і навіть не мають де прихилити голови. Дехто з них подався на північ до шейбанідів,[78] дехто — до Індії, дехто — сюди, до Стамбула; хтось знайшов собі інше заняття. На чужині вони втратили визнання й пошану. Хтось найнявся до дрібних провінційних правителів і принців, котрі без упину ворогують між собою. Працюють над невеличкими книжечками з трьома-п'ятьма ілюстраціями. Тепер дешевими книжками повсюди хоч греблю гати, їх створюють нашвидкуруч для задоволення вояків, темних у мистецтві пашів, розбещених принців.

  73 Джуббе — мантія (тур.).

  74 Дефтердар — чиновник, що розпоряджається фінансами (перс, тур.

  75 Ван — давнє місто Закавказзя, тепер на території Туреччини.

  76 Тифліс — колишня назва міста Тбілісі.

  77 Окка — міра, яка дорівнює 1,263 кг.

  78 Династія узбецьких ханів, нащадків Шейбана — внука Чінгісхана, брата Батия; держава Шейбанідів — феодальна держава в Середній Азії 1500–1598 років із столицею в Самарканді, з 1560 року — в Бухарі.