Слава ЗСУ!

Тільки чотири роки опісля, покинувши Стамбул і мандруючи безкраїми степами, засніженими горами та сумними містами Персії, розвозячи листи та збираючи податки, я відчув, що поступово починаю забувати дитяче личко дівчини. Охоплений тривогою, докладав усіх зусиль, щоб його пригадати. Та я зрозумів: хоч би як сильно ви любили, кохане обличчя, яке довго не бачиш, із часом забувається. На шостому році своєї служби на Сході в паші, поміж секретарів та подорожніх, я вже знав: риси, витворені моєю уявою, не є лицем стамбульської любові. Вони — оманливі спомини. На восьмому році розлуки, ще дужче забувши обличчя, я зрозумів: воно вимальовується мені щораз по-іншому. Повернувшись до рідного міста через дванадцять років, тридцятишестирічним, я болісно усвідомив: образ коханої давно мені невідомий.

За цей час померло багато друзів, родичів, знайомих із мого махаллє.[9] Я прийшов на кладовище з видом на Халіч[10]і помолився за своїх маму, дядьків по батьковій лінії. Запах сльотавої землі перемішався зі спогадами; хтось розбив глек біля маминої могили. Побачивши черепки, я чомусь почав плакати. Чому плакав, не знаю: чи за небіжчиками, чи через те, що — дивна річ — за плечима стільки літ, а я все ще живий, а може, навпаки, плакав, бо відчував, що моя життєва дорога добігає кінця. Мляво посипав рідкий сніг. Я втупився у сніжинки, які пурхали в повітрі на всі боки, й поринув у думки про те, що загубив свій шлях у лабіринтах незбагненності життя. Раптом я помітив, як із темного закутка кладовища на мене дивиться чорний пес.

Сльози перестали литись, я втерся. Подививсь, як чорний пес привітно махає хвостом, і покинув цвинтар.

Згодом осів у махаллє, винайнявши кімнату в будинку, де колись мешкав батьків родич. Жінка, господиня дому, вважала мене схожим на власного сина, вбитого на війні сефевідськими[11] вояками. Вона мала наводити лад у домі й готувати їжу.

Я наче тимчасово прибув до якогось арабського міста на краю світу, а не повернувся до Стамбула. Й, ніби чужинець, котрий цікавиться, що воно за місто, довго-предовго блукав вулицями. Чи вони справді повужчали, чи так мені здавалося? В деяких місцях, на вуличках, затиснутих поміж будинків, які вишикувались один навпроти одного, я мусив просуватися, обтираючи стіни й двері, аби не наштовхнутись на нав'ючених коней. І багатіїв побільшало. Чи мені таки здавалося? Впав у вічі розкішний екіпаж, якого я не бачив ані в Аравії, ані в Персії. Він був запряжений баскими кіньми й схожий на фортецю. Тут же, на майдані Чемберліташ,[12] в гущі гидкого смороду, що напливав із Тавук-базару, я здибав тісні гурти нахабних жебраків у лахмітті. Один, сліпий, немов прилип поглядом до летючих сніжинок і посміхався. Якби мені сказали, ніби колись Стамбул був бідніший, менший і щасливіший, я швидше за все не повірив би, хоча серце погоджується, адже тут, посеред тих самих лип і каштанів, стояв дім моєї забутої коханої. Але в ньому вже жили інші. Моя тітка, а дівчині — мати, померла, батько ж виселився звідси. На них посипались нещастя. Оце й розповіли мені люди в дверях того дому, навіть не припускаючи, як безжально розбивають моє серце і мрії. Та ліпше не говорити про це. Скажу тільки, що з лип старого садка звисали бурульки завдовжки з мій мізинець; садок, який нагадував мені про спекотні літні дні в суцільній зелені, тепер своїм смутком, занедбаністю й снігом навіював думки про смерть.

Узагалі ж дещо з пережитого моїми родичами я знав із листа, отриманого в Тебрізі[13] від тітчиного чоловіка. В ньому він кликав мене до Стамбула, просив допомогти в роботі над якоюсь таємничою книгою для нашого падишаха. До нього дійшли чутки, що протягом певного часу в Тебрізі я видавав книжки на замовлення османських пашів, валі й стамбульських ходатаїв. Взявши наперед гроші в замовників, я виловлював тих художників і каліграфів, котрі, нарікаючи на війни та османських вояків, ще не покинули місто й не виїхали до Казвіна[14] або інших перських міст. Далі я замовляв тим великим майстрам, з їхніми скаргами на безгрошів'я й на свою непотрібність, написати, розмалювати та зшити аркуші. Нарешті створена у Тебрізі книжка відсилалася до Стамбула. Якби не любов до гарної книжки та розпису, які почерпнув у молодості від тітчиного чоловіка, ніколи б не захопився цією справою.

На вулиці, що вела до базару й де раніше жив батько моєї коханої, була перукарня. В ній досі працював той самий цирульник, сновигаючи серед тих-таки дзеркал, глеків для води, бритв і намиленого волосся. Ми зустрілися поглядом, але чи впізнав він мене — не знаю. Потішно було дивитися, як усе ще гойдається туди-сюди підвішений до стелі дзбан, наповнений гарячою водою для миття голови, він виписував у повітрі ту ж саму дугу.

  9 Махаллє — куток (тур.).

  10 Халіч — затока Золотий Ріг.

  11 Сефевіди — династія шахів Ірану (]502 — 1736). Найвідоміші представники: Ізмаїл І (засновник династії), Аббас І.

  12 Майдан Чемберліташ — майдан у старій частині Стамбула, де стоїть однойменна колона, споруджена на початку IV ст. на честь візантійського імператора Константина Великого.

  13 Тєбріз — місто на північному заході Ірану. Засноване в III–IV ст. Сасанідами. З XII ст. — одне з найбільших міст мусульманського Сходу. Неодноразово ставало столицею Ірану, зокрема при Сефевідах. Відоме своєю архітектурою (Блакитна мечеть) і школою книжкового мініатюрного живопису, чиїм розквітом ознаменувалося XVI ст.

  14 Казвін — місто на північному заході Ірану.