Слава ЗСУ!

— Що ти маєш на увазі?

— Якщо ми одружимося, ти житимеш разом зі мною та батьком?

— Не знаю.

— Визначся спершу з цим. Повір: часу в тебе на роздуми небагато. Батько відчуває, що наближається лихо, і він не помиляється. Якщо Хасан зі всякими пройдами та яничарами оточать наш дім і потягнуть батька до кадія, ти засвідчиш, що бачив мого чоловіка мертвим? Ти прибув із Персії, і вони тобі повірять.

— Засвідчу, але я його не вбивав.

— Гаразд. Ти готовий заради моєї свободи разом зі ще кимось сказати кадію, що бачив, як мій муж, стікаючи кров'ю, загинув на полі бою в Персії?

— Серденько моє, цього я не бачив, але заради тебе готовий підтвердити.

— Ти любиш моїх дітей?

— Люблю.

— За що? Відповідай!

— Шевкета — за силу, рішучість, прямоту, гострий розум, упертість. Орхана — бо він ніжний, малий, кмітливий. Я люблю їх уже за те, що вони твої діти.

Моя кароока. Вона всміхалася зі слізьми в очах. Поспішаючи, ніби людина, котрій нетерпеливиться мати все й відразу, вона перейшла до наступної важливої теми:

— Ти повинен закінчити батькову книгу. Її необхідно вручити падишахові. Через цю книгу над нами нависли чорні хмари.

— А що ще вготував шайтан, окрім убивства Заріфаефенді?

Моє запитання було їй не до душі. Вона старалася видаватися одвертою, однак їй не вдавалося:

— Прибічники ерзурумійця Нусрета-ходжі поширюють чутки про безбожність та ґяурський стиль батькової книги. Маляри, охоплені заздрощами, плетуть інтриги один проти одного, так? Ти ж крутився в їхньому колі й знаєш про все краще від мене!

— Брат твого покійного чоловіка, — промовив я, — він має якесь відношення до цих художників, батькової книги й фанатиків Нусрета Ходжі? Чи він сам по собі?

— Ні. Він не пов'язаний із цим. Але страшенно розлючений.

— Коли ти жила разом із Хасаном, ви часто стикалися?

— Як у тісному домі.

Десь неподалік стривожено загарчали собаки.

Я не запитував Шекюре, чому її чоловік, уславлений воїн, володар стількох трофеїв і тимарів, поселив дружину в тісному домі зі своїм братом. Я боязко прошепотів до мого коханого дитяти:

— Чому ти побралася зі своїм чоловіком?

— Якби не з ним, то з іншим.

Це була правда. Шекюре відповіла чітко й коротко, не засмучуючи мене хвалебними піснями на честь свого чоловіка.

— Ти поїхав і не повертався. Образа стала ознакою твоєї любові, але ж озлоблене кохання тяжке і в нього немає майбутнього.

Теж правда, проте не причина її заміжжя з чоловіком-розбійником. Хоч би з її хитрого погляду, неважко було зрозуміти, що після мого зникнення зі Стамбула Шекюре забула мене, як і всі. Її лисяча брехня мала бодай трохи зцілити моє розбите серце, вона є виявом її добрих намірів, яким потрібно віддати належне, — подумалося мені, і я почав розповідати Шекюре, як під час моїх мандрів щохвилини згадував про неї, як тінь коханої щоночі, неначе привид, поверталася до мене. Я відкривав їй найпотаємніші глибини свого серця, чого не робив ніколи й нікому. Я нічого не вигадував і не обманював, та несподівано зловив себе на думці, що моя мова — нещира.

Я вперше в житті помітив: іноді, виносячи власні істини назовні, людина робиться нещирою. Це важливо зрозуміти, бо тоді можеш упіймати свої нефальшиві почуття та бажання. Найкращим прикладом, мабуть, є один із малярів — убивця. Візьмімо найбездоганніший малюнок, скажімо, малюнок коня: нехай він — неперевершене відтворення задуму Аллаха, нехай є найідеальнішим зразком наслідування великих древніх малярів, проте зображення скакуна може не передавати щирі відчуття обдарованого майстра в ті миті, коли його пензель торкався паперу. Щирість маляра або просто таких смиренних рабів Аллаха, як ми, проявляється не в часи піку майстерності й натхнення, а в хвилі помилок і розчарувань, коли спотикається язик. Я жагуче хотів Шекюре. Таке запаморочливе бажання прокидалося в мені ще тільки до однієї казвінської красуні з тонкими рисами обличчя та немов намальованими вустами. Я говорю це тим жінкам, котрі розчарувалися в мені. Наділена Аллахом життєвою мудрістю й гострим розумом, моя люба Шекюре усвідомлювала, які душевні муки, неначе тілесні тортури від китайських катів, я зніс заради кохання; і вона розуміла, що водночас, зустрівшись із нею через дванадцять років, я можу поводитися, як жалюгідний розпусник, чиї очі в темряві засліплені єдино пекучою пристрастю. У Нізамі вуста чарівної Ширін схожі на каламар, наповнений перлами.

Невгамовні пси знову завалували.

— Ходімо, — стривожено озвалася Шекюре.

Незважаючи на те що ще був тільки вечір, дім єврейського привида поглинула темрява. Я мимоволі кинувся обійняти її ще раз, та вона, ніби горобчик, спурхнула з місця.