Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
— Гмм… Добре. Облиш європейських малярів. Продовжуй.
— Твій калям настільки чарівничий, настільки могутній, що той, хто розглядатиме ілюстрації, буде ладен повірити в їхню реальність, а не світові, в якому живе. Своєю майстерністю ти можеш збити з праведного шляху непохитного вірника, й так само своїм малюнком можеш навернути на путь Аллаха закоренілого безбожника.
— Це правда, але я не певен, що це похвала. Говори.
— Жоден маляр не знає таємниць фарби так, як ти. Твої кольори завжди найяскравіші, найбільш живі, найприродніші.
— Гаразд. Що ще?
— Тобі відомо, що ти стоїш в одному ряду з такими величинами, як Бехзат, Мір Сеїд Алі.
— Теж правда. Відомо. Але якщо й тобі це відомо, то чому ти працюєш над книгою з тим сірячком Карою-ефенді, а не зі мною?
— Його робота не потребує малярського вміння, — відповів я. — Це — по-перше. А по-друге, Кара — не вбивця, як ти.
Він мило всміхнувсь у відповідь на мою широку щиру усмішку. Тільки так, розмовами про стиль, можна вирватися з тенет цього жаху, — відчував я.
Після мого зізнання ми більше не розмовляли як батько з сином, а вели поштиву бесіду, ніби двоє цікавих дідів, котрі знавали кращі часи: ми говорили про монгольський каламар, який він тримав у руці. Про вагу каламара, шийку, глибину й розміри, про довгі писала древніх каліграфів, про секрет червоного чорнила, чию густину він оцінював, легенько збовтуючи в каламарі… Говорили про те, що Стамбул ніколи б не мав оцих наших малюнків, якби в Хорасані, Бухарі, Ґераті не вспадкували секрети червоного чорнила від монгольських і китайських майстрів. Ми розмовляли, а час летів, загусав, немов фарба. Я все подумував: чому досі ніхто не повернувся додому й ліпше б отой поставив важенний каламар на місце.
— Коли книга вийде в люди, чи оцінять належно мою майстерність ті, хто розглядатиме її? — спокійно, як колись, запитав він.
— Якщо, дасть Аллах, ми щасливо закінчимо книгу й вручимо її Його Величності, то, безперечно, падишах найперше краєм ока перевірить, чи доречно вона позолочена, зверне увагу на зовнішній вигляд. Як і всі падишахи, шукатиме власне зображення й на ньому зупинить свій погляд. От воно й уразить його, а не прекрасні ілюстрації. Та яка буде ласка нам, якщо потім він виділить хвилину, щоб роздивитися й наші неперевершені творіння! Він збагне, з яким запалом ми малювали, скільки доклали зусиль, а надихали нас Схід і Захід. Але ти знаєш: якщо це буде не шедевр, то султан не питатиме, хто займався палітуркою, чиїх рук та чи та заставка, хто зобразив отого чоловіка й коня, книга лежатиме в його скарбниці під замком. Однак усі ми, володарі пензля, працюватимемо далі, аби якогось дня з-під нашого каляма зродилося диво, яке визнає кожен.
Ми помовчали хвильку. Неначе запасалися терпінням.
— Коли ж настане час того дива? Ми створимо десятки малюнків, доки осліпнемо. Коли почуємо їхню належну оцінку? Коли завоюємо любов, якої заслуговуємо?
— Ніколи.
— Чому?
— Ніхто ніколи не подарує тобі того, чого ти хочеш. У майбутньому наші роботи розумітимуть ще менше.
— Книги мандрують крізь століття, — якось по-чудернацькому, але невпевнено промовив він.
— Повір мені, італійські майстри не рівня тобі в поетичності, вираженні чистоти й світла релігії, почуттів, кольорів. Проте їхні картини реалістичніші, взяті з життя. Італійці зображують світ у перспективі, таким, яким він бачиться з шерефе[141] мінарета, вони можуть показувати, який світ на вулиці та який у кімнаті султанича, чию постать відтворюють поруч із ліжком, укривалом на ньому, столом, дзеркалом, його дочкою й грішми; тобі вже відомо — вони малюють що завгодно. Не з усім я згоден у їхніх роботах; копіювати світ — це, як на мене, ницість, приниження самого себе. Але картини в новому стилі не можуть не приваблювати! Європейські майстри зображують усе, що бачить око, й так, як бачить око. Вони малюють те, що бачать, а ми перемальовуємо те, на що дивимося. Лиш кинувши оком на їхні творіння, відразу збагнеш, що шлях до увічнення своєї зовнішності пролягає через європейський стиль. Спокуса цього стилю нездоланна, свої портрети замовляють не лише венеційці, а й чи не всі європейські кравці, різники, вояки, попи, бакалійники… кожен. Раз зустрівши таке людське зображення, тобі теж захочеться бачити себе живим на полотні, вірити в неповторність і незбагненність власної особистості. Новий стиль дає людині можливість глянути на себе своїми ж очима, це — не фантазії розуму. Настане день — і кожен малюватиме, як європейці. Й слово «малюнок» для цілого світу стане назвою їхніх творінь. А в нас навіть дурний убогий кравець, котрий ні бельмеса не тямить у мистецтві, захоче мати свій портрет, та такий, аби, глянувши на нього, ти повірив, що перед тобою не звичайнісінький йолоп, а видатна й ні з ким не зрівняна особистість.
141
