Слава ЗСУ!

Він з усього розмаху зацідив каламаром мені по голові.

Удар був таким сильним, що я похилився вперед. Було жахливо боляче. Більша половина мого мозку розуміла, що удар нанесено свідомо, однак друга половина, отупівши від болю чи від цього несподіваного вчинку, хотіла добродушно й засмучено озватися до безумця, який задумав убити мене: «Змилуйся, не бий, це — непорозуміння».

Та він ще раз ударив каламаром по моїй голові.

Тепер навіть та дурна половина збагнула: це — не непорозуміння, він божевільний, охоплений люттю, я вмру не своєю смертю. Нажаханий, я почав волати на повен голос і вити від болю. Якби намалювати те волання, то воно б вийшло зеленим-презеленим. Та було очевидно: ніхто не почує мій зелений крик на безлюдній, оповитій пітьмою вулиці, я — покинутий на самого себе.

Мої крики його налякали, й він застиг на місці. На якусь мить я прочитав у його зіницях, що він не зупиниться на півдорозі, хоча йому й страшно, й соромно. Більше не існувало майстерного маляра, якого я знав раніше, був якийсь ненависний чужинець — він навіть не розумів моїх слів. Здавалося, що вже тисячоліття я, беззахисний, перебуваю з ним на самоті. Я намагався вхопити його за руку, ніби потопельник, який чіпляється за соломинку, але не допомогло. Я благав: «Сину мій, сину мій, не вбивай мене». Все було, неначе вві сні, він мов оглух.

Потім утретє вдарив мене каламаром.

Мій мозок, спомини, очі, кімната, речі, сам він — усе злилося воєдино й перетворилось на суцільний жах. Я не розрізняв кольорів, був лиш один колір — червоний. Я не розрізняв, де тече кров, а де — червоне чорнило.

Якою ж несправедливою, безжальною була для мене ота мить смерті. Але моя стара закривавлена голова поволі відлітала, переносячи мене сюди. Згодом я помітив, що вже тут. Мої спогади стали білими, ніби сніг за вікном. Голова боліла, аж у горлі шпигало.

Тепер я розповім вам про свою зустріч зі смертю. Мабуть, ви вже багато про що здогадалися: зі смертю нічого не закінчується; це достовірно. Але вона завдає невимовного болю, як і написано в усіх книжках. Біль пронизує не лише твої розтрощені голову й мозок, а й усе тіло, яке неначе горить, один орган ніби впинається в інший. Цей біль неможливо витерпіти, і якась частина мого розуму силкується зануритись у солодкий сон, аби позбутися мук.

Перед смертю мені згадалася одна сирійська казка, яку чув у юності. Старий самотній чоловік прокидається серед ночі, встає, випиває склянку води. Ставлячи склянку на столик, помічає, що на ньому немає свічки. Де ж вона? А звідкілясь із глибини просочується тонкий, немов нитка, сяючий промінь. Він іде на світло, блукає й зрештою знов опиняється в своїй кімнаті, дивиться: а на його ліжку розлігся незнайомець зі свічкою в руці. Господар запитує: «Хто ти?», а чужинець відповідає: «Смерть». Спершу старий загадково мовчить, а потім каже: «Отже, прийшла». «Атож», — задоволено промовила смерть. Та старий їй рішуче відрізав: «Ні. Ти мій сон, що обірвався на середині». В ту ж мить він задуває свічку в руці незнайомця і все довкола поглинає темрява. Дід же лягає в порожнє ліжко. Він прожив ще двадцять літ.

Я збагнув: моя доля не така. Душогуб знову гахнув мене каламаром по голові. Та цей удар навіть не видався мені сильним, бо тіло й без того конало в муках. І він, і той каламар, і кімната в мерехтливому сяйві свічки померхли в мене перед очима й канули в безвість.

Проте я ще жив, бо ще чіплявся за життя, хотів утікати, захищаючись, прикривав скривавлені голову й лице руками, вкусив його за зап'ясток і отримав удар в обличчя.

Напевне, ми кілька хвилин боролися, якщо це можна назвати боротьбою. Він — надзвичайно дужий, та ще й украй розгніваний. Поклавши мене на лопатки, він придавив мої плечі колінами — дивно, що не прибив цвяхами до підлоги — і щось торочив, лаючи стару помирущу людину нечуваними словами. Я не розумів його, не слухав, не міг дивитися в налиті кров'ю очі. Мабуть, тому він укотре врізав каламаром по моїй голові. Червоне чорнило і, вочевидь, моя кров шугонули фонтаном, залили його лице, очі, одяг, від чого він увесь побагровів.

Засмучений, що остання людина, яку бачив перед смертю, — це мій ворог, я заплющив очі. І відразу вздрів м'яке, ніжне сяйво. Солодке, ніби сон, воно манило мене за собою; воно позбавить мене мук, думав я. У світлі видніла чиясь постать.

— Хто ти? — ніби маля, запитав я.

— Я — Азраїл, — відповів той. — Я обриваю шлях синів людських у цьому світі, розлучаю закоханих, забираю дитя в матері, жінку в чоловіка, батька в доньки. Немає на землі того, хто не стрінеться зі мною.

Усвідомивши, що відтепер смерть неминуча, я заплакав.