Слава ЗСУ!

Коли на душі було тяжко й гірко, я не розповідала їм казок, які чула сама, а складала щось на ходу, ті оповідки неначе лилися з мого серця. Я забарвлювала їх у кольори власних споминів і болю, й вони перетворювалися на печальні малюнки, схожі на моє минуле.

Коли діти поснули, я встала з теплого ліжка, і ми з Хайріє заходилися прибирати в кімнатах, де похазяйнував мерзенний ібліс-убивця. Через наші руки пройшли по-варварськи пошматовані книжки, сторінки, чисті аркуші паперу, уламки пюпітра, ящиків із фарбами, скалки філіжанок, череп'яного посуду, каламарів — душогуб, мабуть, бив це все об стіни, а зі скринь пообдирав оббивку. Час від часу ми по черзі вмивалися слізьми, забувши про роботу. Здавалося, сумуємо не так за батьком, як через те, що в кімнатах — такий розгардіяш, що хтось отак жорстоко вдерся в наш інтимний світ. У людей після втрати рідних виробляється одна погана звичка, через яку пройшла сама: вони втішають себе тим, що в домі зберігся колишній плин життя; бачачи, що сонце, як і раніше, заглядає крізь фіранки, котрі, як завжди, висять на своїх місцях, люди не хочуть вірити, що Азраїл уже давно забрав тих, кого вони любили. Батько терпляче й з любов'ю дбав про дім, за його примхливими задумами тут були розмальовані двері, кожен закуток, а нині в його оселі хтось учинив жорстокий погром, і тепер не залишалось ані мрій, ані надії на розраду, той, хто зробив це, вжахнув нас, ніби нагадував про безпощадність пекла.

Покійний таточко під час наших із ним суперечок про надії й смерть часто цитував суру «Алі Імран» зі свого улюбленого ґератського видання «Куран-и Керіму». Спустившись наниз, ми з Хайріє витягли з колодязя чистої води, звершили абдест і стали читати ту ж таки «Алі Імран» з того ж таки ґератського видання. Раптом почули рип хвіртки, але не зупинились. Опівночі вибралися перевірити, чи на місці засув на хвіртці, й підперли її величезним горщиком, у якому батько вирощував базилік, весняними ранками поливаючи його водою з колодязя. Коли повернулися в дім, нам здалося, ніби наші тіні, які витягувала лампа, були тінню когось чужого.

Єдине, що можна було зробити, аби в інших не складалося враження наглої смерті батька, це — обмити його й перевдягти, чим ми мовчки й зайнялися. Лише раз Хайріє прошепотіла, щоб я придержала знизу татову руку. Нас тримав у полоні незбагненний страх, що нагадував якусь безгучну молитву.

Ми зняли закривавлений татів одяг, потім — спідню білизну, побачене викликало в нас подив і збентеження: в темній кімнаті в сяйві свічки його тіло було білим і сповненим життя. Від того вигляду небіжчика ми й досі злякано здригаємося, бо ж тоді розглядали вкрите родимками й ранами голе тіло, забувши про сором. Хайріє побігла нагору по чисту білизну та зелену шовкову сорочку, я ж не втрималася й подивилась на чоловічий орган мого нещасного батька, і відразу стало страшенно соромно. Нарешті ми перевдягай його, старанно змили кров з обличчя, шиї, волосся. Я притислася до батька, вткнулася носом у його бороду й, вдихаючи татів запах, довго-довго плакала.

Дехто вважає мене безсовісною, навіть винною, а я ж ридала ридма ще два рази у цей вечір: 1. Коли, прибираючи верхню кімнату, аби діти ні про що не дізналися, наткнулась на мушлю, яка збереглася з мого дитинства. Піднісши її до вуха, я почула, що голос моря у ній майже затих. 2. Коли побачила пошматованою червону оксамитову подушку, на якій тато сидів упродовж останніх двадцяти років, вона була для мене мов частина його тіла.

Коли все було складено й поховано по місцях, за винятком потрощених речей, Хайріє попросилася переночувати сьогодні в нашій кімнаті. Я різко відмовила. «Щоб діти нічого не запідозрили», — пояснила я їй. А насправді хотіла побути з дітьми наодинці й покарати Хайріє. Вклавшись у ліжко, я довго не могла заснути. Ні, я не думала про той жах, який випав на мою долю, намагалася передбачити: що ще чекає на мене в майбутньому?