Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
— Авжеж! — з дитячим оптимізмом у голосі відповів Кара. — Авжеж, я беру тебе.
Я нещодавно говорила, що не знаю, чому розмовляю з Карою зверхньо й нещиро. Тепер збагнула: з дитинства мені відома млявість Кари, тому я відчувала, що лише так зможу переконати його здійснити те, в що сама ледве вірила.
— Нам ще треба вжити багато заходів проти наших ворогів, тих, котрі перешкоджатимуть закінчити батькову книгу й кричатимуть про незаконність нашого шлюбу, який, дасть Бог, візьмемо вже сьогодні. Але я не хочу більше морочити собі голову — вона й без того важка.
— Ні, в тебе світла голова.
— Тому, що це не мимолітні думки, а те, що я обговорювала з батьком роками, — відповіла я. Нехай ніхто не гадає, ніби все сказане — жіночі видумки, нехай вірять мені!
Кара сказав те, що говорили всі чоловіки, помітивши, яка я розумна:
— Ти неперевершена!
— Так. Мені подобається, коли мене хвалять за кмітливість. У дитинстві це часто робив тато.
Я збиралася поремствувати, що коли подорослішала, тато перестав мене хвалити, й раптом розплакалася. Плачучи, відчувала себе якоюсь іншою жінкою, котра неначе існувала поза мною, вилетівши звідкілясь із глибини душі. Я бачила своє життя зі сторони, ніби читач, який сумує, розглядаючи печальний малюнок у книжці, й мені стало себе шкода. Слізьми людина повідує про свої біди, і коли вони ллються, то є щось у тому чисте и світле, — тільки-но Кара обійняв мене, як мою душу оповило відчуття добра. Однак цього разу, коли ми обіймалися, добро панувало лише поміж нами, воно не проникало у ворожий нам світ.
33. Моє ім'я — Кара
Моя скорботна Шекюре, моя сиротина й удова, пішла, ступаючи м'якими, ніби вовна, кроками, а я лишився в тиші дому повішеного єврея наодинці з її мигдалевим запахом та своїми мріями про весілля. Голова йшла обертом, але незважаючи на це шалено працювала — аж боліла. Не встигши й посумувати за померлим дядьком, я побіг додому. З одного боку, моє серце точив хробак сумніву, що Шекюре дурить мене, використовує як знаряддя в своїх руках, а з другого — з-перед моїх очей ні на мить не зникали картини мрій про щастя подружнього життя.
На порозі дому господиня влаштувала мені допит, щоб вивідати, куди ходив, звідки повернувся в таку ранню пору. Відкараскавшись од неї, я вбіг у свою кімнату й дістав із підкладки пояса, захованого в матраці, двадцять дві золоті венеційські монети, тремтячими руками висипав їх у гаманець. Знову опинившись на вулиці, я зрозумів, що сумні й вологі карі очі Шекюре переслідуватимуть мене цілий день.
Насамперед я розміняв п'ять венеційських левів у єврея, який безперестанку всміхався. Потім у задумі звернув у квартал, чию назву вам ніколи не говорив — не подобається вона мені (тепер скажу — Якутлар[147]), вийшов на вулицю, де стоїть дім, у якому на мене чекають Шекюре з дітьми та мертвий Еніште. Я підтюпцем біг їхнею вулицею, високий чинар з презирством дивився, як я підскакую від радості, мріючи про казкове весілля в той день, коли дядько спить вічним сном. Але струмок, що бурхливо сичав, аби скресла крига, підбадьорив мене: «Не зважай на нього, роби своє й будь щасливим!» А чорний зловісний котяра, облизуючись у своєму закутку, немов шкрябонув мене по голові: «Правильно. Та вона всіх підозрює в смерті твого дядька, й тебе теж».
Кіт перестав облизуватись, і я зустрівся з його магічним поглядом. Ви тільки гляньте, як знахабнів стамбульський котяра, це поріддя геть розбестили.
Повіки велетенських карих очей імама-ефенді постійно були напівопущені, від чого він здавався вічно сонним. Заставши його в дворі мечеті нашого махаллє, я поставив імаму дуже поширене правове запитання: коли в суді свідчити обов'язково, а коли ні; і з високо піднятими бровами вислухав дану чудернацьким тоном відповідь, наче чув її вперше. Якщо, окрім тебе, є інші свідки, то свідчити необов'язково, — просвітив мене імам, — але якщо ти єдиний свідок, то даги свідчення — це виконати волю Аллаха.
— Розумієте, проблема ось у чому, — почав я. — Коли судова справа всім відома, то кожен свідок прикривається цією необов'язковістю й лінується сходити до кадія, а в людей, яким я свого часу допомагав, виявилося безліч невідкладних справ.
— Ех! — зітхнув імам-ефенді. — А ну розсупонь-но трохи свого капшука.
Я розсупонив капшук і дав глипнути йому на венеційське золото. Величезний двір мечеті, обличчя імама, усіх нас на мить осліпило сяйво золота.
— В якій ти справі? — запитав він.
Я розповів йому про себе, і виклав усе начистоту:
