Слава ЗСУ!

— Мамо, дідуся вбили, — сказав цього разу Шевкет.

І це почули всі. Чи почув Хасан? Я міцно притисла до себе Шевкета. Не піддаючись істериці, потягла малого за собою до хати. Внизу біля сходів допитувалася в Хайріє, чому дитина прокинулася й вислизнула з кімнати.

— Мамо, згадай: ти ж обіцяла нас не покидати! — заплакав Шевкет.

Мої думки крутилися довкола Кари, який досі стояв там, за ворітьми. Хитрий Хасан напосівся на Кару, й той не міг мовчки зачинити перед ним хвіртку. Я поцілувала Шевкета в обидві щоки, обняла й, вдихаючи його запах, заспокоювала хлоп'яка, потім передала його Хайріє на руки.

— Ідіть нагору. Обоє, — пошепки наказала я.

Вони пішли. Я ж повернулася назад і принишкла за кілька кроків до хвіртки. Мені здавалося, ніби Хасан не помітить мене тут. Вони що — перейшли на інше місце? Стоять за деревами на узбіччі вулиці? Хасан, проте, бачив і звертався до мене. Я нервувала, однак мене дратувало не те, що розмовляю з людиною, лиця якої не видно, а те, що він звинувачував мене, нас, і я, по суті, визнавала його правоту; Хасан, як і тато, навівав на мене відчуття власної провини й безправності. Я з сумом усвідомлювала, що закохана в чоловіка, котрий отаке несе. Це доводило до шалу. Допоможи мені, мій Аллаху! Невже любов — це шлях марних страждань? Хіба любов — це не дорога до Тебе?

Хасан звинувачував мене в змові з Карою та вбивстві батька. Говорив, ніби чув слова малого, ніби тепер усе ясно як божий день, начебто я скоїла смертний гріх. Вранці він піде до кадія й про все розповість. Якщо я не винувата, якщо мої руки не заплямовані кров'ю, то він забере мене й дітей у свій дім, буде їм за батька, доки повернеться з війни брат. Та якщо я взяла гріх на душу, то жінка, котра зраджує чоловіка, поки він проливає свою кров на війні, — заслужила наисуворішого покарання. Ми з Карою терпляче його вислухали. Потім запала мовчанка.

— Якщо ти зараз добровільно повернешся в дім свого законного чоловіка, — докинув Хасан, — якщо візьмеш дітей і тихо, без галасу, нікому не показуючись на очі, повернешся додому, то я забуду про це фальшиве заміжжя, про те, що тобі нині говорив, про твої провини, забуду про все й усе тобі прощу. Шекюре, ми роками дожидалися з війни мого брата!

Чи не п'яний він? Мені було сумно й гірко: в Хасановому голосі бриніла велика дитячість, він міг поплатитися життям за свою пропозицію, зроблену в присутності мого чоловіка.

— Ти зрозуміла? — крикнув він до мене з-за дерев.

Я не могла бачити в пітьмі, де саме він стоїть. Допоможи нам усім, мій Аллаху, твоїм грішним рабам!

— Шекюре, затям: ти не житимеш під одним дахом із убивцею рідного батька.

«Може, він — татів убивця?» — спало мені на думку. Може, зараз глузує з нас? Цей Хасан — сущий шайтан, хоча цілком імовірно, що я помиляюся.

— Послухай, Хасане-ефенді, — звернувся Кара в темряву, — мого тестя вбили. Це правда. Вбив якийсь мерзотник.

— І вбив саме перед весіллям? Так? — ужалив Хасан. — Його вбили ви, бо він був проти вашого весілля, фальшивого розлучення Шекюре, лжесвідків, шахрайства. Якби він покладався на Кару, то віддав би за нього свою доньку десяток років тому, а не нині.

Хасан довгий час жив зі мною та моїм небіжчиком-чоловіком, тож він знав про наше минуле стільки ж, як і ми самі. Однак найгіршим було те, що він через свою пристрасть ревнивого закоханого пам'ятав кожну нашу з чоловіком розмову і все те, що ми давно забули або ж намагалися забути. В нас із чоловіком та Хасаном було безліч спільних спогадів. Мені стало недобре: якщо Хасан почне їх зараз переповідати, то я відчую, який далекий, який чужий і незнаний мені Кара.

— Ми підозрюємо тебе в убивстві мого дядька, — промовив Кара.

— Ні, його вбили ви, щоб побратися. Це очевидно. В мене не було причин відправляти на той світ Еніште.

— Ти знищив його, бо ми збирались одружитися, — не припиняв обвинувачувати Кара. — Ти розгубився, дізнавшись, що Еніште-ефенді дав згоду на розлучення Шекюре та наш шлюб. Ти гнівався на нього вже за те, що він наважився повернути дочку додому. Ти хотів помститися йому й розумів, що поки Еніште-ефенді живий, Шекюре — недосяжна для тебе.

— Досить! — рішуче урвав його Хасан. — Я не збираюся це вислуховувати. Тут занадто холодно. Я й так змерз, кидаючи каміння, щоб розбурхати вас. Ви взагалі мене не чули.

— Кара розглядав татові малюнки, — сказала я.

Може, не варто було озиватися?

Хасан говорив із тією ж напускною серйозністю, з якою я часом знехотя розмовляла з Карою.

— Шекюре-ханим, ти — дружина мого старшого брата, за законами шаріату ти досі замужем за героєм-сипахієм, тому вчиниш найкраще, якщо зараз же повернешся в його дім.