Слава ЗСУ!

Від Сейри. Він розірвав конверт.

Через два дні після похорону матері він одержав від Сейри листівку із співчуттям. На зворотному боці чітким, з невеликим нахилом уліво почерком було написано:

“Джонні, я дуже засмучена тим, що сталося. Про смерть твоєї мами я почула по радіо, і в усьому цьому мені здалося чи не найприкрішим, що з твого особистого горя зробили сенсацію для широкої публіки. Може, ти не пам’ятаєш, але того вечора перед катастрофою ми з тобою згадали в розмові твою маму. Я спитала, як вона зреагує, якщо ти привезеш до неї в дім пропащу католичку, а ти відповів, що вона радо зустріне мене й наділить кількома релігійними брошурками. З того, як ти при цьому всміхнувся, я зрозуміла, що ти любиш її. Від твого батька я знаю, що вона дуже змінилась, але, мабуть, це великою мірою тому, що вона душі в тобі не чула й просто не могла примиритися з твоїм нещастям. Як я розумію, зрештою її віра була винагороджена. Прийми, будь ласка, моє щире співчуття і, якщо я зможу чимось тобі допомогти, тепер чи згодом, завжди розраховуй на мене.

Твій друг Сейра”.

То було єдине послання, на яке він відповів, подякувавши Сейрі за листівку й турботу. Він писав свою відповідь помірковано, зважуючи кожне слово, щоб не виказати себе. Вона ж бо тепер була заміжня жінка, і він не мав ні сили, ні змоги щось змінити. Але він пам’ятав ту їхню розмову про матір - і багато чого іншого. Сейрина листівка сколихнула пам’ять, йому виразно пригадався весь той вечір, і він писав їй з гіркотою і ніжністю, але переважала гіркота. Він і тепер любив Сейру Брекнелл і постійно мусив нагадувати собі, що її більш немає, а є інша жінка, на п’ять років старша, мати малого хлопчика.

Аж ось він вийняв з конверта аркуш поштового паперу й швидко перебіг його очима. Сейра з хлопчиком збиралася їхати в Кеннебанк, погостювати тиждень у подруги, з якою на першому й другому курсах мешкала в одній кімнаті в гуртожитку; її прізвище тепер Константін, а тоді вона була Стефані Карелі, і Джонні, за словами Сейри, мав її пам’ятати - але він не пам’ятав. До всього того Уолт тижнів зо три пробуде у Вашингтоні в справах своєї контори й республіканської партії, і Сейра подумала, що могла б вибрати день і приїхати в Паунел побачитись із Джонні та Гербертом, якщо їх це не обтяжить.

“Ти можеш подзвонити мені на номер Стеф - 814-62-19 - у будь-який час між 17 і 23 жовтня. А якщо мій приїзд чомусь буде для тебе небажаний, подзвони й скажи - або сюди, додому, або в Кеннебанк. Я зрозумію. З любов’ю до вас обох,

Сейра”.

Тримаючи листа в руці, Джонні поглянув через подвір’я на лісок, що за один лиш останній тиждень укрився багрецем і золотом. Скоро почнуть обсипатись дерева і настане зима.

З любов’ю до вас обох, Сейра. Він замислено провів пальцем по цих словах. Ні, краще буде не дзвонити, не писати, нічого. Вона все зрозуміє. Це як і з тією жінкою, що прислала шарф, - нічого доброго не буде. То навіщо будити сплячого собаку? Сейра могла вжити ці слова, “з любов’ю”, просто так, не вкладаючи в них особливого змісту, - а він не міг. У ньому ще не відболіло минуле, і час здавався йому грубо зібганим, зчавленим, знівеченим. За його власним, внутрішнім виміром часу, вона лише півроку тому була його дівчиною. Розумом він приймав і кому, і втрачені роки, одначе серце чимдуж опиралося цьому. Відповісти на її співчутливу листівку було важко, але ж листа завжди можна подерти й переписати, коли ти написав щось не те чи тебе потягло за межу дружніх стосунків, - а тільки такі стосунки вони тепер і могли собі дозволити. Якщо він знов побачить її, він може зробити чи сказати якусь дурницю. То краще не дзвонити. Краще хай усе воно кане в забуття.