знайди книгу для душі...
Він згадав Колесо Фортуни - як воно сповільнює хід, зупиняється.
Свій номерочок. Усі програють.
До серця підступила туга, гнітюче почуття безвиході, але Джонні відігнав їх геть. Не час було розкисати, і він не давав собі попуску.
Десь о пів на дев’яту Денні почав вередувати, не слухатись, і Сейра сказала:
- Ну, люди, нам час їхати. Дорогою до Кеннебанка посмокче з пляшечки. Милі зо три проїдемо - і вгамується. Дякую за гостинність. - її блискучі зелені очі на мить зустрілися з очима Джонні.
- Це ми вам маємо дякувати, що навідали нас, - мовив Герб, підводячись. - Правда ж, Джонні?
- Правда, - озвався Джонні. - Ходімо, Сейро, я віднесу до машини колиску.
Біля дверей Герб поцілував Денні в маківку (при цьому той так ухопив його носа у свій пухкий кулачок і так стис, що в старого аж сльози виступили), а Сейру в щоку. Джонні поніс до червоного “пінто” складану колиску, і Сейра дала йому ключі, щоб він умостив її на задньому сидінні.
Коли він усе зробив, Сейра вже стояла біля передніх дверцят і дивилася на нього.
- Ми взяли від цього дня все, що могли, - сказала вона й ледь помітно всміхнулась. Але очі її надміру блищали, і Джонні зрозумів, що вона ладна ось-ось заплакати.
- І то непогано, - мовив він.
- Ми будемо зустрічатися?
- Не знаю, Сейро. Чи треба?
- Ні. Мабуть, ні. Це було б надто просто, еге ж?
- Так, дуже просто.
Вона підійшла і потяглась поцілувати його в щоку.
Він почув дух її волосся, чистого й запашного.
- Бувай здоровий, - прошепотіла вона. - Я думатиму про тебе.
- На все добре, Сейро, - сказав він і торкнувся пальцем її носа.
Вона повернулась і сіла за кермо машини - ефектна молода жінка, чий чоловік неухильно йде вгору. “Мабуть, наступного року вони їздитимуть уже не в “пінто””, - подумав Джонні.
Засвітилися фари, тихо застугонів, наче швацька машинка, невеличкий мотор. Сейра махнула Джонні рукою і виїхала на під’їзну дорогу. Джонні стояв біля чурбака, застромивши руки в кишені, й спостерігав, як віддаляється її машина. У серці його ніби щось замкнулося. Та це не так уже й важило. І то було найгірше - що це не так уже й важить.
Він постояв, аж поки червоні задні ліхтарики зникли з очей, тоді піднявся на веранду й зайшов у дім. Батько сидів у високому кріслі у вітальні. Телевізора він не ввімкнув. Сидів і дивився на розкидані по килимку іграшки, що їх відшукав у комірчині.
- Приємно було знов побачити Сейру, - сказав Герб. - Ви з нею... - Він на якусь, майже невловну, мить завагався. - ...добре провели час?
- Так, - відповів Джонні.
- Вона ще приїде?
- Ні, не думаю.
Вони з батьком дивились один на одного.
- Ну що ж, може, це й краще, - нарешті промовив Герб.
- Еге ж. Може, й так.
- Колись ними грався ти, - сказав Герб, стаючи навколішки й збираючи іграшки. - Я віддав цілу купу Лотті Жедро, коли вона народила двійнят, але згадав, що трохи ще лишилося. Я їх сховав.