Слава ЗСУ!

Джонні обернувся до нього. Беннермен зняв окуляри й знов утирав очі.

- Якщо ви й справді здатні все те прозирати, мені вас жаль. Бог створив вас якимсь виродком, наче оте теля з двома головами, що я колись бачив на ярмарку.

Ви вже даруйте. Я розумію, що сказав казна-що.

- У Біблії говориться, що бог любить усі свої створіння однаково, - промовив Джонні. Голос його злегка тремтів.

- Та вже ж, - кивнув Беннермен і потер перенісся, де червоніли сліди від окулярів. - Тільки в чудний спосіб він це виявляє, правда ж?

12

Хвилин через двадцять задзвонив телефон, і Беннермен схопив трубку. Озвався кількома словами, а потім довго слухав. І ніби старів на очах. Нарешті поклав трубку і якийсь час мовчки дивився на Джонні.

- Дванадцятого листопада сімдесят другого року, - сказав він. - Студентка. Їі знайшли за містом біля шосе. Енн Саймонс. Зґвалтована й задушена. Двадцять три роки. Проби сперми не брали. І все-таки це не доказ, Джонні.

- Не думаю, що вам особисто потрібні ще якісь докази, - мовив Джонні. - Викладіть йому те, що ви маєте, і він зізнається.

- А що, як ні?

Джонні пригадалось оте привиддя на естраді в парку. Навально вдарило в свідомість, мов шалений смертоносний бумеранг. Тріск роздертої тканини. І біль, солодкий біль, що враз нагадував про муку від прищіпки, біль, який підтверджував усе.

- Примусьте його спустити штани, - сказав Джонні.

Беннермен здивовано глипнув на нього.

13

У вестибюлі все ще ниділи репортери. Певно, навіть якби вони й не сподівалися на скору розв’язку чи бодай якийсь несподіваний поворот, то однаково нікуди б не поділися. Всі дороги з міста були завалені снігом.

Беннермен і Джонні мусили вибиратися надвір крізь вікно службової комори.

- Ви певні, що дієте належним чином? - насилу і спитав Джонні, бо вітер видирав з губ слова й відносив їх геть. Знову боліли ноги.

- Ні, - щиро признався Беннермен. - Але вважаю, вам слід при цьому бути. Хай він подивиться вам у вічі, Джонні. Ходімо. Тут недалеко, всього два квартали.

Вони рушили вперед - дві темні постаті в каптурах і чоботах серед снігової заметілі. Під курткою шерифа був пістолет. Наручники він пристебнув до пояса. Не пройшли вони й півкварталу по глибокому снігу, як Джонні закульгав на обидві ноги, хоча й мужньо мовчав.

Та Беннермен це помітив. Вони спинилися в затишку | під дверима місцевого відділення “Вестерн авто”.

- Що з вами, друже?

- Та нічого, - відказав Джонні.

Тепер починала боліти й голова.

- Де там нічого. Ви ступаєте так, наче у вас ноги переламані.

- Коли я вийшов з коми, довелось їх оперувати. М’язи атрофувалися. Почали танути, як сказав доктор Браун. І зв’язки геть одібрало. То все, що могли, підлатали синтетикою.

- Як отому за шість мільйонів, еге?

Джонні подумав про акуратний стосик лікарняних рахунків у верхній шухляді буфета в батьковій вітальні.