Слава ЗСУ!

Джонні мусив визнати, принаймні подумки, що й справді охоче пірнув би в басейн. Перші тижні літа ювілейного 1976 року видалися незвичайно гарячими й задушними. Ззаду, із-за другого рогу великого й гарного білого будинку, долинало заколисливе стрекотіння газонокосарки, якою садівник, в’єтнамець Нго Фат, підстригав передній лужок, або, за висловом Чака, парадний лежак. Той монотонний звук викликав бажання випити дві склянки холодного лимонаду й поринути в дрімоту.

- Ось я тобі дам “захарчований”, - сказав Джонні. - До того ж ми тільки-но почали розділ.

- Так, але перед тим аж два прочитали, - улесливо мовив Чак.

Джонні зітхнув. Звичайно він легко давав собі раду з Чаком, але сьогодні не хотів на нього тиснути. Хлопець уже й так відважно подолав шлях до в’язниці в Еміті, яким через засідки, натикані Джоном Шерберном, пробився лихий Червоний Яструб, щоб порішити Денні Джуніпера.

- Ну гаразд, тільки дочитай сторінку, - сказав Джонні. - Ти застряг на слові “отруїло”. Воно не таке вже й страшне, Чаку.

- Золота ви людина! - Усмішка стала ще променистіша. - І без запитань, згода?

- Гаразд... хіба що одне-два.

Чак насупився, але тільки для годиться: він розумів, що домігся попуску. Тоді знову розгорнув книжку в м’якій оправі із зображенням здоровила з рушницею, що штовхав плечем двері салуна, і невпевненим, уривистим голосом, в якому годі було впізнати його нормальний голос, почав читати:

- “Звичайно, це враз ост... отруїло мені радість. Та ще більша прикрість чекала мене біля орда... одра бідолашного Тома Кейна... Кеньйона. Його прострелили навиліт, і він швидко копав, коли я...”

- Конав, - спокійно мовив Джонні. - Контекст, Чаку. Зважай на контекст.

- Швидко копав, - повторив Чак зі смішком. Тоді побрався далі: - “...і він швидко конав, коли я... е-е... коли я пішов... підійшов до нього”.

Джонні відчув жаль до хлопця, що зігнувся над дешевим виданням “Меткого, як блискавка”, цього нехитрого романчика, який годилося б читати одним духом, а тим часом ось він, Чак, - насилу, мало не по складах, продирається крізь простеньку, однозначну прозу Макса Бренда. Батькові Чака, Роджерові Четсворту, належали всі прядильно-ткацькі підприємства на півдні Нью-Гемпширу, а то було далеко неабищо. Належав йому і цей шістнадцятикімнатний будинок у Даремі, який обслуговувало п’ять чоловік, включаючи й Нго Фата, що раз на тиждень їздив до Портсмута на курси для осіб, які хочуть дістати американське громадянство. Сам Роджер Четсворт їздив відреставрованим “кадилаком” моделі 1957 року з відкидним верхом. Його дружина, мила ясноока жінка сорока двох років, їздила в “мерседесі”. Чак мав “корвет”. Їхні сімейні статки оцінювалися десь у п’ять мільйонів доларів.

Джонні не раз спадало на думку, що Господь бог, вдихаючи життя в кавалок глини, мав на меті створити саме отакого сімнадцятирічного Чака. Хлопець був чудово збудований. При зрості шість футів два дюйми він важив сто дев’яносто фунтів, і майже вся та вага припадала на м’язи. Обличчя його, може, й не вражало особливою вродою, проте було гладеньке, чисте, а найдужче вирізнялися на ньому ясно-зелені очі, і Джонні часто думав, що доти бачив такі зелені очі тільки в однієї людини - в Сейри Хезлітт. У школі з Чаком носилися мало не до смішного. Він був капітан бейсбольної і футбольної команд, староста класу, а з наступної осені мав стати ще й членом шкільної учнівської ради. І дивовижна річ - усе це анітрохи не запаморочило йому голову. За словами Герба Сміта, що одного разу приїхав побачити, як ведеться синові на новому місці, Чак був “путящий хлопчина”. Вищої оцінки в лексиконі Герба не існувало. На додачу цей путящий хлопчина мав колись стати неабияким багатієм.