Слава ЗСУ!

Джонні пустив Картерову руку, але вони й далі дивились один на одного.

- Що це в біса було? - дуже тихо спитав Картер.

- Ви, здається, кудись їхали? - раптом озвавсь агент таємної служби й поклав руку Джонні на плече. То була дуже важка рука. - Я не помиляюся?

- Все гаразд, - спинив його Картер.

- Ви будете президентом, - сказав Джонні.

Рука охоронця й досі лежала на його плечі, хоч уже й не така важка, і тепер до Джонні щось ішло й від нього. Тому здоровилу з таємної служби

(очі)

не подобались його очі. Йому здалося, що вони і

(очі вбивці, очі маніяка)

холодні й дивні, тож хай цей тип тільки сягне рукою до кишені пальта, навіть ледь ворухне нею, - і він покладе його на місці. А за цією думкою агента, яка ввібрала в себе миттєву оцінку ситуації, попливли молитовним рефреном прості й моторошні слова:

(лорел меріленд лорел меріленд лорел меріленд лорел)

- Так, - сказав Картер.

- Це куди певніше, ніж будь-хто думає... ніж ви самі думаєте... але ви переможете. Він сам себе доконає. Польща. Польща його доконає.

Картер мовчки дивився на нього й ледь помітно всміхався.

- Ви маєте дочку. Вона піде до школи у Вашингтоні. До школи на... - Але то вже було у мертвій зоні. - Здається... та школа носить ім’я якогось звільненого раба...

- Ану, хлопче, йдіть собі звідси, - озвався агент-охоронець.

Картер поглянув на нього, і агент замовк.

- Радий був з вами познайомитись, - сказав Картер. - Ви мене трохи спантеличили, та все одно приємно.

І раптом Джонні прийшов до тями. Все те минуло. Він відчув, що в нього змерзли вуха й що треба зайти до вбиральні.

- На все вам добре, - знічено мовив він.

- Дякую. І вам.

Відчуваючи на собі погляд агента-охоронця, Джонні повернувся до своєї машини, сів за кермо і, все ще трохи стуманілий, поїхав геть.

Невдовзі по тому Картер згорнув свою кампанію в Нью-Гемпширі й подався далі своїм маршрутом до Флориди.

2

Тим часом Уолтер Кронкайт покінчив з політичними новинами й перейшов до громадянської війни в Лівані. Джонні встав і налив собі ще пепсі. Піднісши склянку, він кивнув до телевізора. За твоє здоров’я, Уолте. За смерті, руйнування й лихі долі. Де б ми без них були?

У двері легенько постукали.

- Заходь! - гукнув Джонні, гадаючи, що то Чак: мабуть, хоче запросити його проїхатись до Соммерсворта абощо.

Але то був не Чак. То був Чаків батько.

- Привіт, Джонні, - мовив він. На ньому були вицвілі джинси й стара спортивна сорочка навипуск. - Можна зайти?

- Ну звісно. Я думав, ви повернетесь пізніше.

- Шеллі подзвонила мені по телефону. - Шеллі була його дружина. Четсворт увійшов і причинив за собою двері. - До неї прибіг Чак. Заплакав від радості, як мала дитина. Сказав, що ви таки зрушили його з місця, Джонні. І що тепер у нього все має бути гаразд.

Джонні поставив склянку.