Слава ЗСУ!

- Джонні! Стережися!

Джонні підвів голову, і в ту ж мить незугарний хокеїст усією своєю вагою - добрих фунтів сто шістдесят - з розгону підбив його.

Безпорадно розкинувши руки, Джонні злетів у повітря. А наступної миті голова його вдарилась об лід, і він поринув у чорну темряву.

Чорна темрява... чорна крига... чорна темрява... чорна крига... все чорне, чорне...

Потім йому розказали, що він знепритомнів. А він пам’ятав тільки оту дивну думку, що билася в голові, а тоді раптом погляд угору - і коло облич над ним - наполоханих хокеїстів, стривожених дорослих, цікавої малечі. Дурнувата усмішка Тіммі Бенедікса. Чак Спайєр, що підтримував його, Джонні.

Чорна крига. Все чорне.

- Як ти? - спитав Чак. - Джонні... ти цілий? Це ж чистий жах, як він тебе двигонув.

- Усе чорне, - здавлено мовив Джонні. - Чорна крига. Більш не заряджайте його, Чаку.

Чак злякано подивився навколо, тоді знову поглянув на Джонні. Легенько торкнувся великої гулі, що набрякла в хлопчика на голові.

- Шкода, - сказав незугарний хокеїст. - Я ж його навіть не бачив. Малим не місце там, де грають у хокей. Таке правило. - Він розгублено озирнувся, шукаючи підтримки.

- Джонні... - покликав Чак. Йому не подобалися хлопчикові очі. Вони були тьмяні й відчужені, далекі й холодні. - З тобою все гаразд?

- Більш не заряджайте його, Чаку, - повторив Джонні, сам не тямлячи, що каже, й думаючи тільки про кригу - чорну кригу. - Вибух... Кислота...

- Може, відвести його до лікаря? - обернувся Чак до Білла Гендрона. - Верзе казна-що.

- Зажди, хай оговтається, - порадив Білл.

Вони дали Джонні оговтатись, і в голові у нього справді проясніло.

- Усе гаразд, - пробурмотів він. - Пустіть, я встану.

Тіммі Бенедікс і досі дурнувато посміхався, бісів поганець. І Джонні вирішив, що втре Тіммі носа. На кінець тижня виписуватиме круг нього хіба ж такі кола... І вперед, і назад.

- Іди-но посидь трохи біля вогню, - сказав Чак. - Це ж чистий жах, як він тебе двигонув.

Джонні дав одвести себе до вогнища. У ніздрі вдарив ядучий дух паленої гуми, і його аж трохи занудило. І Боліла голова. Над лівим оком він відчував оту незвичну блямбу. Здавалось, вона випиналася на цілу милю.

- Ти пам’ятаєш, хто ти і все таке інше? - запитав Білл.

- Ну звісно. Звісно, що пам’ятаю. Зі мною все гаразд.

- А хто твої тато й мама?

- Герб і Віра. Герберт і Віра Сміти.

Білл і Чак перезирнулися й здвигнули плечима.

- Мабуть, таки гаразд, - мовив Чак, а тоді знов, уже втретє, проказав: - Але ж це чистий жах, як той його двигонув, правда? Жах!

- Дітлашня, - озвався Білл, з любов’ю подивившись на своїх восьмирічних близнючок, що каталися, взявшись за руки, а тоді знову звернув погляд на Джонні. - З дорослого, певне, й дух вибило б.

- Ну, не з кожного, - заперечив Чак, і обидва засміялись.

Пляшка знов пішла по колу.