Слава ЗСУ!

2

Витяг з протоколу свідчень, заслуханих так званою “Стілсонівською комісією” під головуванням сенатора від штату Мен Вільяма Коуена.

Опит свідка провадить м-р Норман Д. Верайзер, головний юрисконсульт комісії.

Свідок - м-р Кійт Стренг, що проживає в м. Фініксі, штат Арізона, бульвар Дезерт, 1421.

Дата опиту - 17. серпня 1979 р.

Верайзер. На той час Джон Сміт працював в управлінні громадських робіт міста Фінікса, чи не так?

Стренг. Так, сер.

В. Це був початок грудня 1978 року?

С. Так, сер.

В. Чи сталося щось особливе 7 грудня? Щось дотичне до Джона Сміта?

С. Так, сер. Справді сталося.

В. Зробіть ласку, розкажіть про це комісії.

С. Мені тоді якраз треба було з’їздити на склад, привезти оранжевої фарби, дві бочечки по сорок галонів. Ми, знаєте, робимо нею дорожню розмітку. А того дня Джонні, цебто Джон Сміт, якраз поновлював осьову лінію на Роузмонт-авеню. Ну от, повертаюсь я десь о чверть на п’яту, за сорок п’ять хвилин до кінця роботи, аж тут до мене підходить Герман Джоулін, ви його вже викликали, та й каже: “Слухай, Кійте, ти б глянув на Джонні. Щось із ним негаразд. Я до нього заговорив, а він ніби й не чує. Мало не наїхав на мене. Може, ти приведеш його до тями”. Отак і сказав. Тоді я питаю: “Що ж із ним таке, Гермі?” А він мені: “Ти сам подивися. Схоже, що той жевжик трохи чокнувся”. Ну, їду я туди, спершу все наче гаразд, аж раптом - мамо рідна!..

В. Що ж ви побачили?

С. Цебто ще перед тим, як доїхав до Джонні?

В. Атож.

С. Бачу: та лінія, що він робив, почала кривуляти. Спершу ледь-ледь - там трішки в один бік, там у другий. Цебто, розумієте, стала не зовсім рівна. А Джонні був у нашій бригаді найкращий розмітник. Ну, а далі пішло взагалі казна-що. Всю дорогу розмалював петлями й колами. Подекуди навіть по кілька кіл на одному місці виписав. А метрів сто по узбіччю лінію протяг.

В. То що ви вдіяли?

С. Я зупинив його. Звісно, не зразу. Спершу під’їхав збоку й погукав. Разів п’ять гукнув чимдуж, а він і вухом не веде. Аж раптом як крутне кермо і просто мені в бік - хрясь! А машина ж то дорожньої управи. Тоді я почав сигналити й знову загукав, і врешті до нього начебто дійшло. Загальмував він і дивиться на мене. Ну, я йому: що ж це ти, кажу, в біса, робиш?

В. А він що відповів?

С. Він сказав: “Привіт”. Ото й тільки. “Привіт, Кійте”. Так наче все пречудово.

В. Ну, а ви?

С. Я скипів. Себе не тямив з люті. А Джонні стоїть на своїй тарадайці, глипає очима й за борт тримається, так наче боїться впасти. Отоді я й збагнув, що йому таки погано. Він, знаєте, й завжди був худий, а тут ще побілів, як крейда, і рот йому... як би це сказати... мовби перекосило. Спершу він навіть не зрозумів, про що йдеться. Та потім обернувся й побачив ту свою лінію - вихилясом по всій дорозі...