Слава ЗСУ!

- То що тут таке? - спитала Елма, вже трохи недовірливо. І трохи знервовано.

Убивця широко всміхнувся й показав пальцем на лівий край естради.

- Онде. Бачиш?

Вона поглянула туди, куди він показував. На дощаних мостинах білів використаний презерватив, схожий на поморщену зміїну шкірку.

Елма нахмурилась і рвучко повернулася йти геть; ще мить - і вона вислизнула б від убивці.

- Зовсім не смішно...

Він схопив її і шарпонув назад.

- Куди це ти зібралася?

її очі раптом стали насторожені й злякані.

- Пусти мене. А то пошкодуєш. Я не маю часу на брудні жарти...

- А це не жарти, - сказав він. - Це зовсім не жарти, блудяго.

Йому аж у голові запаморочилося з радості, що він назвав її цим словом, назвав так, як вона заслуговує. Все навколо йшло обертом.

Елма метнулася ліворуч, до невисокої огорожки скраю естради, наміряючись перескочити через неї. Та вбивця схопив її ззаду за комір дешевенького пальта і рвонув до себе. Матерія тріснула й з глухим звуком розповзлася. Дівчина розтулила рота, щоб закричати.

Убивця з розмаху припечатав їй рота рукою, чавлячи губи на зубах. Долоню йому залоскотала тепла кров. А дівчина тицяла в нього вільною рукою, силкуючись намацати точку опори, але марно. Рука щораз зіслизала, бо він... він був...

В’юн!

Він кинув її на дощаний поміст. Рот дівчини, вже перемазаний кров’ю, на мить звільнився, і вона знов спробувала закричати, але вбивця, хекаючи й скалячись, навалився їй на груди, і повітря безгучно вихопилось із легенів. Вона відчувала його на собі, величезного, розпаленого, важкого, мов камінь, і вже не намагалася закричати, а тільки шалено опиралась. Пальці її без упину хапалися за нього і щораз зісковзували, зісковзували. А він грубо розсунув дівчині ноги й притиснув її до помосту. Її рука черкнула йому по носі, і в очах у нього виступили сльози.

- Ах ти ж блудяга! - просичав він і вчепився руками їй у горлянку.

Вчепився й почав душити, то відриваючи її голову від помосту, то з силою гупаючи нею об дошки. Очі дівчини викотились. Обличчя спершу порожевіло, тоді стало червоне, а потім - аж багрове. Опір її почав слабшати.

- Блудяга... блудяга... блудяга... - хрипко примовляв убивця.

Тепер він був справжній убивця, і Елмі Фрешет більш не судилося крутити задком серед усього того наброду в “Сірініті-Хіллі”. Очі її були безтямно вирячені, немов у тих неоковирних дешевих ляльок, що їх продають на ярмарках. Убивця хрипко сапав. Руки дівчини уже безживно лежали на дошках помосту. А його пальці так уп’ялися їй у горлянку, що й нігтів стало майже не видно.

Нарешті він розтиснув руки, готовий душити знов, якщо вона заворушиться. Але вона не заворушилась.

Почекавши якусь хвилю, він тремтячими руками розчахнув поли її пальта й задер спідницю рожевої офіціантської форми.