Слава ЗСУ!

- Здоров, синку, - мовив він. - Добре, що ти знов з нами.

Джонні чимдуж потиснув простягнену руку; його бліді, кволі пальці потонули в грубій батьковій долоні. Він переводив погляд з батька на матір: подивився на Віру в бахматому чорнувато-синьому брючному костюмі, потім знов на Герба в страхітливому картатому піджаку, що робив його схожим на якогось торговця пилососами з Канзасу, - і залився слізьми.

- Пробачте, - сказав він. - Пробачте, це просто...

- Плач, плач, - промовила Віра, сідаючи на край його ліжка. Обличчя її стало спокійне і ясне. Тепер на ньому переважала печать материнства, а не душевної хвороби. - Поплач, іноді це корисно.

І Джонні плакав.

7

Герб повідомив Джонні, що померла тітонька Жермен. Віра розказала, що нарешті знайшлися кошти на громадський зал у Паунелі й місяць тому, тільки-но відтанула земля, розпочали будівництво. Герб додав, що пропонував міським властям свої послуги, але, мабуть, чесна робота їм не по кишені.

- Ой, мовчи вже ти, горе, - мовила Віра.

Вони трохи помовчали, тоді Віра заговорила знов:

- Ти маєш розуміти, Джонні, що твоє одужання - це чудо Господнє. Лікарі вже були втратили надію. У Матвія в главі дев’ятій сказано...

- Віро, - застережливо мовив Герб.

- Ну звісно, це чудо, мамо. Я знаю.

- Ти... ти знаєш?

- Авжеж. І хочу поговорити з тобою про це... почути, як ти все пояснюєш... ось тільки стану знов на ноги.

Віра втупилася в нього, аж рота розкривши. Джонні поглянув повз неї на батька, і на якусь мить їхні очі зустрілись. У погляді батька він побачив велику полегкість. Герб порозуміло кивнув йому головою.

- Це навернення! - голосно вигукнула Віра. - Мій хлопчик навернувся до святої віри! О, хвала Господові!

- Віро, тихше, - сказав Герб. - Ти в лікарні, хвали Господа не так голосно.

- Думаю, нема таких людей, мамо, які б не назвали це чудом. І ми з тобою ще наговоримося про це. Коли я вийду звідси.

- Ти повернешся додому, - сказала Віра. - В рідну домівку, де ти виріс. Я тебе швидко виходжу, і ми молитимемо бога, щоб у нашій сім’ї настала злагода. Джонні всміхнувся до неї, але вже із зусиллям.

- Ну звісно... Мамо, може, ти сходила б до сестер і попросила в Марі склянку якогось соку? Чи, може, імбирового напою. Мабуть, я відвик говорити, і в горлі в мене...

- Так-так, я піду. - Віра поцілувала його в щоку й підвелася. - Ой, який же ти худий. Та дарма, приїдеш додому - я тебе відгодую. - І пішла з кімнати, кинувши по дорозі переможний погляд на Герба. Вони почули, як у коридорі застукотіли, віддаляючись, підбори її черевиків.

- І давно вона стала така? - тихо спитав Джонні. Герб похитав головою.

- Майже одразу після нещастя з тобою. Та почалося все задовго до того. Ти ж знаєш. Маєш пам’ятати.

- То вона...

- Не знаю. На півдні є люди, що приручають змій. Оті, як на мене, божевільні. Вона до такого ще не дійшла. А як ти почуваєш себе, Джонні? По щирості.

- Сам не знаю, - відказав Джонні. - Тату, а де Сейра?