Слава ЗСУ!

- ...Тільки намагаються знов поставити мене на ноги, щоб я довіку не виконував божу волю в інвалідному кріслі.

- Не сперечаймося, - мовив Герб. - Ні до чого в сім’ї чвари.

Ні до чого в природі й урагани, а проте вони бурхають і бурхають щороку, і хоч би що казав Герб, сварку було вже не спинити. Вона насувалася давно.

- Якщо ти покладешся на Господа бога, Джонні... - знов завела своєї Віра.

- Я більш ні на кого ні в чому не покладаюся.

- Мені прикро чути це від тебе, - сказала вона. Голос її звучав сухо й відчужено. - Слуги сатани пролазять скрізь. Вони прагнутимуть відвернути тебе від твого призначення. І схоже на те, що вони вже багато чого досягли.

- Тобі доконче треба зробити з цього якусь... нескінченну виставу, правда ж? То я скажу тобі, що воно було: був безглуздий випадок, два шмаркачі їхали бік у бік, а тут трапився я, і з мене тільки пір’я полетіло. Ти знаєш, чого я хочу, мамо? Скоріше вибратися звідси. Оце те, чого я найдужче хочу. А ще хочу, щоб ти й далі вживала свої ліки і... І спробувала спуститися з-над хмар на землю. Оце і все, чого я хочу.

- Я йду звідси. - Віра встала. Обличчя її було бліде й змарніле. - Я молитимуся за тебе, Джонні.

Він дивився на матір, безпорадну, прибиту й нещасну. Лють його зникла. Вилилася на неї.

- Вживай ліки! - мовив він.

- Я молитиму бога, щоб ти прозрів.

Вона вийшла з палати із застиглим і незворушним, як камінь, обличчям.

Джонні безпорадно поглянув на батька.

- Даремно ти так, Джоне, - сказав Герб.

- Я страшенно стомився. А від цього не стаєш ні розважливішим, ні спокійнішим.

- Еге ж, - зітхнув Герб.

Здавалося, він хотів ще щось сказати, але промовчав.

- Вона таки справді збирається до Каліфорнії, на ті збори з приводу летючих тарілок, чи що воно там?

- Так. Але, може, й передумає. Тепер ніколи не знаєш, що їй стукне в голову завтра, а до тих зборів ще цілий місяць.

- Ти повинен щось удіяти.

- Он як? Що? Замкнути її? Взяти під варту?

Джонні похитав головою.

- Не знаю. Але, мабуть, час уже тобі подумати про це серйозно, а не вдавати, ніби нічого не сталося. Вона хвора жінка. Ти не можеш цього не бачити.

Герб голосно сказав:

- Вона не була хвора, поки ти не...

Джонні здригнувся, наче від удару.

- Ой, пробач, Джоне. Я не хотів...

- Нічого, тату.

- Та ні, я справді не те хотів сказати. - На Гербовому обличчі відбивалося страждання. - Слухай, піду-но я за нею. Мабуть, вона вже розкидає по коридорах оті свої листки.

- Іди.

- Джонні, постарайся забути про все й думай тільки про одужання. Вона ж любить тебе, і я люблю. Не май на нас зла.

- Ні. Все гаразд, тату.

Герб поцілував Джонні в щоку.

- Треба йти за нею.

- Гаразд.

Герб пішов. Залишившись сам, Джонні підвівся й невпевнено прошкандибав три кроки від ліжка до крісла. Не багато. Але вже щось. Початок. Він ще дужче, ніж батько, шкодував, що так по-дурному напався на матір. Шкодував, бо в ньому дедалі більше міцніло дивне передчуття, що жити їй лишилося не довго.