Слава ЗСУ!

 Ольга Василюк

Мій друг – янгол

роман

У будинку навпроти згасло останнє світло. І ніби згасла остання надія…

Сашко закрив очі, і по щоці скотилася сльоза. Хлопець відвів свій погляд від вікон сплячого будинку і подивився у небо.

Як завоювати її? Як сподобатись тій, що так глибоко запала йому в серце? Мабуть, ніяк… Мабуть, ніколи і ніяк…

Вона ж така неймовірна і в усьому найкраща.

А він… Хто він? Як взагалі потрапив у цей клас для дітей багатіїв?

Батько Сашка важкохворий, та ще й інвалід. Мабуть, тому і взяли бідного хлопчика навчатися до цього класу, із жалості. А краще б, дійсно, пожаліли, та не взяли.

Хіба ж можна жити, щодня відчуваючи свою нерівність з усіма, розуміючи, що гірший за кожного в цьому класі… А тепер Сашко ще й закохався у дівчинку, до якої залицяються найбагатші кавалери класу.

Та хіба зможе він скласти достойну конкуренцію тому Миколі, якому батьки дають гроші на кишенькові потреби в іноземній валюті? Звичайно, з цих грошей можна дозволити собі щодня купувати дівчині шоколадки та м’які іграшки. Ще й для себе лишиться. А що може дати Поліні Сашко? Йому батьки кишенькових грошей взагалі не дають. Бо нема…

А як попросить, то кажуть: нащо тобі? Обіди в школі безкоштовні, бо батько - інвалід, а про дівчат іще ж рано думати, бо лише шостий клас.

Хлопець зітхнув. А по іншому, без подарунків, як звернути її увагу? Як?

Друг Мишко завжди каже: Просто будь впевненішим, говори голосніше, жартуй у розмовах, і в тебе з’являться друзі. Звісно, йому легко казати. Його батько – депутат міської ради – вже другий айфон йому віддав, бо, каже, модель застаріла. Звичайно, з айфоном легко бути завжди впевненим, завжди в центрі уваги. Бо є чим зацікавити друзів. Це ж не Мишкові доводиться ходити у штопаній братовій сорочці зі старою шкіряною сумкою, яка ще від тата лишилася…

Сашко закрив очі. І знову сльози потекли по його щокам. Так шкода було, шкода самого себе. Що не такий, як всі, і що ніколи не зможе порівнятися з ними усіма.

Сашкові так хотілося, щоб хтось іще пожалів його, зрозумів. Та більше було нікому… Мати в три зміни на роботі, їй не до Сашкового нещасного кохання. Тато теж працює, хоч і хворий. А братові теж не до Сашка – півдня вчиться, а півдня підробляє в якійсь кур’єрській фірмі.

Рівно третя ночі…

Хлопець обперся на дерев’яну стінку стільця і закрив очі. Повіяло запахом сигарет. Сашко підвівся і поглянув за спинку стільця. Там стояла стара татова попільничка. Тут тато інколи ховався від мами та нишком палив, щоб вона не бачила, бо йому ж лікар заборонив. Хлопець акуратно пальцями взяв один недокурений бичок і притиснув його до губ. Провівши рукою в темряві по старій тумбі, хлопець нащупав запальничку, і, піднісши її до губ, спробував підкурити. Волога від ранкового дощу сигарета не запалала, і хлопець розчаровано поклав запальничку назад.

Сашко встав зі стільця і в повний зріст випрямився біля вікна. Тримаючи в руках сигарету так, як тато, хлопчик щосили вдихнув, імітуючи, що курить. Потім поважно відняв двома пальцями сигарету від рота, роблячи вигляд, що видихнув дим.

Раптом у кімнаті задзвонив телефон. Хлопець моторошно здригнувся, кинув бичок за балкон, і, швидко зайшовши в кімнату, кинувся до телефону.

- Ало, - пошепки відповів він, щоб не розбудити батьків у сусідній кімнаті.

У трубці почулися гудки. Сашко взяв в руки телефон і потягнув провід до себе, намагаючись зрозуміти, чи дістане апарат до балкону. Зрозумівши, що провід достатньо довгий, хлопець виніс телефон на балкон, зачинивши за собою двері.

Дзвінок почувся вдруге.

- Ало, - вже голосніше відповів Сашко.

- Привіт, - промовила незнайома дівчина.

- Вам кого? – злякано запитав хлопець. – Усі вже сплять.

- Тебе.

- Я вас не впізнаю.

- Я – твій Янгол, - відповіла незнайомка з посмішкою.

- Чого тоді не спиш? – скептично запитав Олександр.

- Я ніколи не сплю, - відповів жіночий голос. – Чатую на горе, щоб встигнути тебе врятувати.

- Врятувати? – замислився хлопець. – Від чого?

- Не знаю, - відповіла дівчина. – Я ж не читаю твоїх думок, і не знаю, що ти збираєшся зробити. А раптом, ти з балкону захочеш стрибнути.

- А як і стрибну, що тоді?

- Ти стрибнеш – а я зловлю, - посміхнулась дівчина.

- То що, вже можна стрибати? – засміявся хлопець.

- Стрибай, - впевнено відповіла незнайомка. – Я вже лечу.

- Поспіши, я вже стрибаю, - пожартував Олександр. – Зараз лишень до вікна доберуся.

- Ти ж уже на балконі, - здивувалася Янгол.

Сашко моторошно підняв очі і подивився на вікна сусіднього будинку, намагаючись побачити незнайому співрозмовницю.

- Ало-о-о, - повторила дівчина. – Ти заснув?