Слава ЗСУ!

- А тодi, пам'ятаю...

- А тодi...

- А раз...

Та що там говорити...

Кiндрат Калистратович аж упрiв, оповiдаючи про вовчу облаву. Очi йому блищать. Почервонiв увесь.

Слухачi зачарованi...

IV

Iдете, значить, ви на Попiвське.

Обабiч дороги, аж ген-ген - куди око дiстає, закучерявилися зеленi вруна колгоспної озимої пшеницi.

А за зеленями, на пагорках, чорнiє, нiби воронове крило, колгоспна зяб...

Аж ось мчить з гори вiз. Кобильчина летить галопом. На возi стоїть громадянин, кашкет йому набакир, в лiвiй руцi вiжки, а в правiй - батiг, що загрозливо навис над кобильчиною:

- Н-н-н-о! Н-н-н-о!

- Куди летиш, дядьку?

- Вовк!

- Де?

- Отам, на горi, на пшеницi! Мишкує! Н-н-но! Кiндрат Калистратович, як старий i досвiдчений убийвовк, резюмує:

- Нiчого вдивительного нема! Може бути! Старi вовки, розлюченi, що нiчого не бояться, iнодi виходять i вдень помишкувать на поле. Буває. Сiпни, Петре, конi, може, справдi побачимо...

Пiдтюпцем вибираєтесь на гору. Праворуч од дороги пшениця пiшла схилом до рiчечки. За рiчкою весь у вербах невеличкий хутiрець.

- Он! - аж скрикнув Кiндрат Калистратович. Справдi, серед великого лану озимої пшеницi стоїть сiрий звiр. Вiн нахилив голову i щось нiби винюхує. Потiм починає гребти лапою землю.

- Хлопцi! - шепотить Кiндрат  Калистратович. -  Один стрибай тут i, пригнувшись, до рiчки. Другий iзстрибуй трохи далi. Петре Iвановичу, ви станете отам за пагорком, а я спущусь до он тiєї вербички. Поволеньки сходьтесь i наганяйте його на мене. Я не промажу. А ти, Петре, їдь собi потихеньку дорогою та спiвай, щоб вiн на тебе поглядав. Пiшли.

Всi, попригинавшись, розбiгаються, як наказав старий i досвiдчений убийвовк Кiндрат Калистратович, i починають оточувати звiра. Звiр, видать, не дуже полохливий, бувалий звiр, бо не видно, щоб дуже нервувався. Побачивши, що до нього наближаються люди, вiн потихеньку почав одходити, i тодi тiльки, як гарячий Петро Iванович, не витримавши, побiг за ним, -  легеньким скоком подався на хутiрець, прямiсiнько на Кiндрата Калистратовича.

Пiдпустивши звiра метрiв на п'ятдесят, Кiндрат Калистратович вистрiлив.

Звiр дико зааяяйкав, пiдстрибнув i вдаривсь об землю.

Кiндрат Калистратовнч його вдруге... Раптом iз садка крайньої хати одчайдушний крик:

- Тату! Нашу сучку вбили!

I на пострiли, i на крик вибiгають чоловiка з п'ять хуторян...

Тут дозвольте хвилин на п'ять перервати оповiдання...

А через хвилин п'ять ясно вже було все:

- П'ятдесят i не менше!

Зiйшлися на тридцяти.

- Та заберiть семеро цуценят, бо чим я їх годуватиму!

Їдучи далi, Кiндрат Калистратович говорив:

- Нiчого вдивительного нема, що вовк виходить i вдень мишкувати на поле...

А подумавши трохи, нiби сам уже до себе, додав:

- Тiльки ж той був без цуценят.

1945

ВАЛЬДШНЕП

- Що, може, на вальдшнепiв поїдемо? - запитав я свого вiрного товариша по охотi. -  Воно хоч i пiзнувато, висипки вже далi на пiвнiч посипали, -  та, проте, може, ще ж якийсь забарився й у нас. Та й Ральфа треба перевiрити, чи не забув вiн за зиму, як стойку робити! Поїдьмо, провiтримося трохи.

- Нi, не поїду! Весняної охоти я не визнаю! Та й тобi не раджу! Я - ворог весняної охоти!

- Чому? Навеснi в лiсi краса яка!

- От тому, що краса, я й ворог!

I замислився-замислився мiй вiрний товариш.

А потiм питає:

- Ти молодим коли-небудь був?

- Здається, -  кажу, -  був! Та й що з того?

- Було й менi, -  вiн каже, -  колись вiсiмнадцять лiт. I були в мне тодi очi, як сливи, i кучерi, як пiсня. I була тодi весна. А Галя, що жила, як пiти поза садком та перейти леваду, так Галя та, повiр менi, була краща, як весна. Такої постатi, таких очей, такої коси, такого голосу i такого погляду, -  от заприсягаюся тобi! - нi в кого в свiтi не було! Мої очi i мої кучерi, i все, що в грудях моїх билося й горiло, було для Галi, а Галин погляд був для мене.

- У суботу, Галю, ввечерi, як тато з мамою поснуть, прийду, -  сказав я Галi.

- А я чекатиму. У клунi, -  зашарiлася-зашарiлася Галя.

Настала субота.

Ой, як же довго, довго в ту суботу не вечорiло! I цiлiсiнький день лилося з грудей тодi в мене:

Коли б уже вечiр,

Та й повечорiло...

I довго батюшка тої суботи вечерню правив, i тато якось тодi довго-довго у дворi поралися, i мати - все щось товчуться, все товчуться... I чого, -  ти менi скажи, -  в отакi суботи час не рисаками їздить, а волами, та такими ж ледачими, що всi б бичi i всi батоги на них, клятих, потрощив би?! Аж ось батьки полягали i поснули. Яку ж я того вечора сорочку одягнув, як же я свої кучерi розчесав, як же я чоботи вимастив! А сукняна чумарчина на однiм плечi, як пiр'їночка. I пiшов. Нi, брешу: не пiшов, а полетiв. Поза садком. Панський тодi той садок був. Липами весь обсаджений. Великими, великими липами. I був тодi мiсяць май. I липове листя ледь-ледь тiльки розтулилося, обгорнуло вiти i потихесеньку-потихесеньку шепотить. А мiсяць на липи ковшами золото сипле. I цвiв бузок, i конвалiї цвiли. I солов'ї, а солов'ї!! Щось неймовiрне! Особливо менi врiзався втямки один. Вiн не спiвав, вiн ридав над своєю коханою, що десь недалечко вiд нього, пiд кущем обгорнула своїм тепленьким тiльцем шоколаднi яєчка. Вiн благав її: