Слава ЗСУ!

Трапляються випадки, що цап, зупинившись на ваш заклик - кiз-кiз! - стане перед вами i, щоб вас обдурити, мекне басом:

- Я - коза!

Але в цей час ви встигнете помiтити в нього рiжки й борiдку, коли вiн не поголиться. А є й взагалi цапи без бороди i без рiжок! Тодi вже дивiться туди, куди вам ближче!

І бабахкайте!

Убити цапа - це цiла подiя в життi кожного мисливця.

Траплялося й менi вбивати.

- Заходьте, -  запросив мене добрий мiй знайомий i старий охотник, -  завтра до мене! Дикого цапа встрелимо! Дозвiл маю!

Я зайшов, зарядивши рушницю "чотирма кулями".

- Рушницю, - каже мiй знайомий, - поки що розрядiть i повiсьте та йдiть сюди й сiдайте, поговоримо!

Щоб довго не балакати, - убив я тодi чи не цiле здоровенне блюдо дикого цапа! Ох, i смачна ж дичина! Хазяйка вже аж кривиться почала! А я б'ю, а я б'ю!

Яка ж благородна тварина - дика коза! I в лiсi, коли стоїть, i коли вона летить-стелеться, i коли вона браконьєра виявляє. Благородна вона й на блюдi!

1946

ДИКА ГУСКА

Дика гуска - це таки справжня гуска, тiльки - дика.

Її можна їсти, -  так, як i свiйську гуску, -  з пряженою капустою або з яблуками, з гречаною кашею i так.

Рiзниця мiж дикою гускою й свiйською гускою та дикою качкою така, що дика гуска нiколи не плодиться в нас на базарах, i для того, щоб її смажити навiть так, без пряженої капусти й без яблук, -  її обов'язково треба заполювати.

А заполювати дику гуску не легко, бо вона в нас на Українi дуже-дуже рiдко плодиться, а тiльки перелiтає навеснi на пiвнiч, а восени - на пiвдень, -  отже, тiльки ранньою весною й пiзньою осiнню можна похвастатися, що:

- Та, -  мовляв, -  гусей там набив! Приходьте!

Говоримо ми це без нiякої пихи, говоримо ми це iз скромнiстю, властивiстю, як ви знаєте, притаманною кожному справжньому мисливцевi.

Полювали ми з приятелем пiзно восени дикi качки на рiчцi Оскiл, на Куп'янщинi.

Рiчка Оскiл - чудесна рiчка, з прозорою, лагiдною водою, з очеретами та пахучою осокою по берегах, з затоками й рукавами, з широкими на лiвому березi луками, що дивляться на свiт божий незчисленними очима-озерами, порослими зеленими-зеленими шовковими віями.

Та й не тiльки цим славна рiчка Оскiл, а славна вона найбiльше тим, що водиться в нiй дуже рiдкiсна риба - верезуб.

А може, й не верезуб, а щось iнше, а тiльки я прекрасно пам'ятаю, що один рибалка дуже давно нам розповiдав, що в їхньому Осколi таке плаває, що бiльше такого нiде не плаває.

Ну, бог з ним, хай плаває.

Полювали ми, значить, полювали там дикi качки, довгенько щось полювали та й заполювали дику гуску - казарку.

Правду, як i завжди, казавши, дика гуска ота повз нас i не летiла, i не пливла, проте ми її заполювали.

Як це робиться, говорити не буду, бо у всякого мисливця у полюваннi єсть свiй стиль, отже, трудно менi все це типiзувати, щоб зрозумiло було всiм.

Заполював гуску мiй приятель, бо в нього було бiльше набоїв, а я свого гаманця забув удома.

Але вiн мене заспокоїв.

- Ти, -  каже, -  не хвилюйся i з заздрощiв не мiнись: їстимемо разом!

Казарка була бита на крило, а так бiльше нiчого в неї прострелено не було, i вона собi ходила, і навiть доки ми збиралися їхати на станцiю, ходила по хатi й почала вже їсти крихти з паляницi й пити воду.

Ми довгенько збиралися виїздити на станцiю, довгенько й дуже любо та мило прощалися з хазяями, де зупинилися, бо дуже вони були симпатичнi люди, потiм спiвали отiєї, як пак вона? - та отiєї, що ото:

Де ти, хмелю, хмелю, зимував,

Що й не розвивався...

Як їхали на станцiю, спiвали вже не про хмiль, а про огiрочки:

Сама буду поливати

Дрiбною сльозою...

А хазяїн, сидячи на возi, дуже голосно й високо-високо виводив:

...сльо-о-з-о-о-о-о-о-ю!

Так голосно й так високо, що вискакували з дворiв люди й дивилися нам услiд.

- Що воно таке? - питалися вони.

- Охотники поїхали!

Спiвали ми аж до самої станцiї.

На станцiї сердечно попрощалися з хазяїном i сiли у вагон.

Нам з приятелем хотiлося спiвати ще й у вагонi, але на бойовi й героїчнi пiснi в нас не вистачало вже в голосах металу, i спромоглися ми тiльки на журно-мiнорне:

Думи мої, думи мої,

Лихо менi з вами.

Дiйшли до запитання:

Чом вас лихо не приспало,

Як свою дитину? -

та й замовкли.

Позiхнули й сказали один одному:

- Будемо, мабуть, спати!

А гуска-казарка з нами.

Лаштуємося ми спати.

Кошика, куди б можна було посадити казарку, в нас не було, до авоськи у той час людство ще взагалi не додумалось, -  постала, отже, проблема, де гуску приткнути.