Слава ЗСУ!

Пiдбiг - єсть!

Я не скажу, щоб це був дудак, на цiлий пуд вагою, це не був дудак, а скорiше - дудочка, i до пуда їй було дуже далеко.

А проте ж - дрохва! Справжня дрохва!

Додому я їхав гордий, з вокзалу до квартири йшов гордий, а як увiйшов у хату, нi на кого i не дивлюсь.

Домашнi всi питають:

- Що за птиця? А я крiзь зуби:

- Що? Дрохва! Не бачите, що?! Дiзналися родичi, знайомi, товаришi.

- Правда, що дрохву вбив?

- Убив!

- Коли ж на дрохву?

- Та заходьте, -  кажу.

Пiдрахував я, скiльки на дрохву прийде, -  вийшло чоловiка з двадцять. Я й кажу дружинi:

- Знаєш, -  кажу, -  що? Не помiстяться всi вони в нас! Оддам я дрохву, хай там приготують, а ми всi туди пiдемо та й посидимо, дрохви поїмо!

- Добре, -  каже дружина, -  клопоту менше! Я так i зробив. Однiс дрохву. Куди, -  питаєте, -  однiс? Не скажу, бо й ви туди ходитимете! Принiс дрохву та й прошу:

- Приготуйте, будь ласка, на завтра!

- Дрохва? Е, нi! На завтра не вийде, бо треба на двi доби в землю закопати, потiм - добу в оцтi вимочувати, а потiм уже смажити! На суботу якраз i вийде.

- Ну, добре! - кажу.

Сповiстiв я всiх, що дрохву їстимемо там-то й там-то, в суботу.

Зiбралися їсти ту дрохву двадцять вiсiм чоловiк.

А я ще раз кажу, що дрохвi моїй до пуда дуже далеко було!

Та й чи вистачило б для такої кумпанiї й дудака на пуд вагою?!

Поїли дрохву, з'їли ще iндичку й гуску (це вже свiйськi птахи) i салату олiв'є порцiй з п'ятнадцять з'їли, було там iще й де-воляй, i карського шашлику!

Рiзноманiтної там було, одне слово, дичини!

Вiтали всi мене з щасливим полем, кричали, щоб менi й далi не було "нi пера нi пуху", а потiм спiвали.

На ранок були вдома довгi балачки, але вже бiльше не про дрохву, а про квартиру, про дрова, про черевики для доньки.

Балачки закiнчилися сентенцiєю приблизно такого змiсту:

- Та доки ж я i взимку у лiтньому пальтi ходитиму?

- Та ти ж сама розумiєш: дрохва! Не часто вона трапляється!

- Дрохва?! - перебивають  вас. -  Дрохву чоловiк на зиму в теплi краї проводжає! А в декого з чоловiкiв жiнка взимку мерзне! Рiзниця! Ну, взяв би та випадково й промазав, коли вже вона така рiдкiсна птиця!

- Та я ж устрелив випадково! Хiба ж я хотiв, чи що?

- Слава богу, що не часто вона трапляється, -  перебивають вас iзнову.

А вже Миколi Iвановичу, що ото дрохву вам lege  аrtis* (* По-мистецькому (лат.).) готував, при зустрiчi ви кажете:

- Дрохву, значить, два днi треба в землi тримати перед тим, як смажити?

- Не менше! - одказує Микола Iванович. -  Тодi вона позбавляється специфiчного, не дуже приємного запаху!

- Слухайте, -  кажу, -  Миколо Iвановичу! Як удруге коли-небудь принесу я вам дрохву готувати, держiть її в землi не два днi, а мiсяцiв зо два!

- Не витримає, -  зогниє!

- От i добре! Не так багато я заробляю, щоб дрохви їсти.

1946

ДИКИЙ КАБАН, АБО ВЕПР

Чого воно так: коли говорять "дикий кабан" - так не страшно, а як - "вепр", так уже й мороз нiби поза спиною i волосся на головi ворушитись починає?

Воно, мабуть, саме слово "вепр" - страшнувате, -  якесь таке, нiби з великими iклами й погрозливо хрокає...

- Вепр!

На Полтавщинi, недалеко славного мiста Гадяча, є село Веприк, -  хоч воно i не дорослий "Вепр", а тiльки маленький, тiльки ще "Веприк", але я гадаю, що колгоспникам там, мабуть, увесь час страшно, -  ану ж вiзьме малий "Веприк" та на великого "Вепра" й виросте? Що тодi?!

Найстрашнiший дикий кабан - "одинець", - це запеклий кнур-iндивiдуалiст, старий досвiдчений кнуряка, що прибивається до табуна тiльки тодi, коли свинi весiлля справляють.

Вiн тодi своїми страшними iклами розганяє кнурцiв-парубкiв, усi його рушниками перев'язують, вiн сидить, хрокає й чавкає, як колись пан-помiщик на весiллi у своїх крiпакiв, i йому, як i колишньому кнуровi-помiщиковi, належить право "першої ночi".

Дикi кнури-одинцi, що звуться ще за свої величезнi страшнi iкла - сiкачами, вигодовуються на справжнє страховидло, сильне та люте.

Собак вони своїми iклами одним ударом сiчуть, на беф-строганов, а охотник, як побачить сiкача, зразу бере на мушку або дуба, або грушу i сидить там тихий, як горличка.

А потiм уже всiм i розповiдає пiсля четвертої стопки:

- Сiкача вчора стрiляв! Iду, знаєте, очеретом, коли чую, щось сопе! Дивлюсь, а воно, як гора! Я зразу думав, що паровик обтiкаємої форми зiйшов з рейок і болотом котить. Придививсь - а воно сiкач! Я, звичайно, не розтерявся, -  у лiвому стволi в мене жакан, -  я його в лоб як жахну, -  а вiн тiльки головою покрутив, куля одскочила та недалечко вiд мене й упала. Тiльки трохи сплющилась! Я не розгубився... А коли я взагалi розгублююсь, скажiть? Да... Я не розгубився та зразу за фiнку, та до нього! Розмахуюсь, а вiн менi й каже: