Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Війна 1941–1945 рр. показала Московщині, що Україна не скорена, що українська молодь шукає української правди у старих книгах та історичних документах, шукає причини поразки України. Московщина спалила 23 травня 1964 р. всі документи українсько-московської війни 1917–1930 років, про що вже згадувалося (пожежа в бібліотеці АН УРСР).
Далекоглядний граф А. Орлов попереджав 1847 року, що Т. Шевченко стане творцем української незалежної держави: Тарасова Могила — це Сіонська гора України. Великий Тарас став духовним сином, пророком України, продовжувачем праці апостола Андрія Первозванного. Від дня поховання по сьогоднішній день стережуть Тарасову Могилу ВСІ москвини: чорні, білі, рожеві, червоні, не спускаючи ока з українського Сіону. Сюди приходять поклонитися ЩОРОКУ ТИСЯЧІ українців, хоч добре знають, що можуть заплатити втратою роботи, в’язницею, Сибіром, бо московські жандарми (чорні і червоні) записують їхні імена. Коли німецько-московський фронт дійшов до Канева, офіцер артилерійської батареї одержав від генерала-москвина наказ обстріляти ціль за поданими координатами: офіцер перевірив на карті координати і побачив, що ціллю була Тарасова Могила. Офіцер був українцем і скоригував стрільбу так, що снаряди перелітали могилу і падали у Дніпро.
Відступаючи в 1941 р., Московщина не забувала руйнувати українські святині, силкуючись перекласти провину на німців. Так уже було заміновано Святу Софію в Києві, а залишені в Києві енкаведисти мали висадити її в повітря. На щастя, українці завчасно знайшли ті міни. Не встигли виявити їх під Успенським собором Києво-Печерської Лаври, і від нього залишилися руїни. Москвини замінували також багато найбільших будинків у Києві і висадили їх у повітря через тиждень після того, як німці зайняли Київ. За це німці розстріляли багато українських патріотів[415].
Отже, українську культуру, господарство і самих українців Московщина завжди нищила всіма засобами, робили це московський уряд, московська церква, московське суспільство, московський народ. Усі: царі, патріархи, єпископи, священики, міністри, губернатори, аристократи, багатії, монархісти, ліберали, народники, демократи, соціалісти, інтернаціоналісти, інтелігенти, мужики, босяки, офіцери, солдати, злодії і навіть в’язні-москвини в таборах і в’язницях. Нищили всі і кожний — «расчленителей» імперії. І за триста років нищення, руйнування ЖОДЕН МОСКВИН НЕ ЗАПРОТЕСТУВАВ. Навпаки — ВСІ СХВАЛЮВАЛИ.
Малоукраїнські духовні раби переконують українців забути московське нищення України, або хоч простити Московщині. Вони посилаються на нашу українську культурність, на українське християнство, умовляють, що московський народ добрий, от лише в дитячій доброті не розуміє, що робить. То, мовляв, його провідники женуть його нищити, грабувати, вбивати, знущатися з переможених народів. І коли тих поганих провідників не буде, все буде по-іншому. Яка наївність.
XV. МОСКОВЩЕННЯ
Патріарх Іоким, 1689 р.
П. Валуєв, 1876 р.
Ф. Гладков, 1920 р.
Кожний народ творить свою мову сотнями поколінь, або й тисячами. Різне походження, різні природні обставини творять неоднакові культури, духовності, характери, світогляди, світовідчування, світорозуміння. Кожний народ в інший, лише в йому питомий спосіб думає; лише в йому питомий спосіб висловлює свою думку, хоч би і вживав ті самі слова, що й інший народ. Мова — найдорожчий з найдорожчих скарбів народу, нації. Мова — дзеркало душі народу, його вдачі. Мова кожного народу є неповторною квіткою у світовому квітнику. Краса і багатство світової культури в її РІЗНОМАНІТНОСТІ. Всі культурні народи плекають рідну мову, бо втратити її — це втратити зв’язок з предками, втратити ґрунт під ногами й обернутися в перекотиполе, що його історичні вітри котять куди хочуть, щоб угноїти землю сусідів.
Обертати український народ на погній московському Московщина почала віддавна. І нема де правди діти — одержала доста тих добрив, та ще й родючих, аж на них дикі, убогі духовно і матеріально угро-фінсько-татарські племена розпросторили величезну імперію. Десятки тисяч малоросійських прізвищ будівничих московської імперії знайдете в кожній московській енциклопедії: від перших українських місіонерів, що хрестили ті племена у Х ст., до теперішніх творців атомної сили СРСР — Росії в ХХ столітті. Як уже не раз вказувалося, ворожість до української творчої сили, яку вони самі використовують, постійно відчувають панівні класи Московщини. Хто, наприклад, наказував лібералові В. Бєлінському писати: що то мовляв за література (мова про «Кобзар» Т. Шевченка), що дихає простацтвом мужицької мови та глупотою мужицького розуму? Т. Шевченка покарали. «Мені його не шкода. Якби я був суддею, я б присудив не менше»[416]. Або хто примушував соціаліста, вихідця з народу М. Горького писати: «Переклад моїх творів на українську говірку вважаю непотрібним. Я дуже дивуюсь, що розумні люди намагаються зробити говірку мовою»[417]. Хто силував І. Аксакова нацьковувати уряд на П. Куліша і вимагати вислати його до Сибіру лише тому, що П. Куліш переклав В. Шекспіра та Св. Євангеліє українською мовою? Лише за те, що П. Куліш збирав і закликав українців збирати матеріали до його українського словника. Або хто спонукав соціалістичного письменника Ф. Гладкова протестувати: «Навіщо гальванізувати малоросійську говірку? Кому вона потрібна? Вона вже історичним порохом присипана. Т. зв. «українські» письменники лише мавпують московських»[418]. Вищезгадані автори були речниками Московщини, їхній голос — то голос московського народу. І таких прикладів можна назбирати тисячі з історії до і після 1917 року. Малоукраїнські оборонці московської «демократії» спокутували б своє яничарство, коли б зібрали в одну книжку всі приклади ґвалтовного московщення України і ставлення до цього пересічних москвинів, як ота тьотя Мотя у М. Куліша: «Я твердо вірю, що вся оця «українізація» минеться, а зостанеться єдіная-нєдєлімая Расєя»[419]. І М. Куліш і О. Вишня і сотні інших українців заплатили життям за такі кпини. Що спонукає мільйони отих московських тьотєй Мотєй ненавидіти українську мову? Нам, українцям, не завадило б повчитися у їхнього фанатичного шовінізму: «Пошкрябайте будь-якого московського комуніста і знайдете в ньому московського шовініста». Ленін добре знав свій народ[420]. Генеза і джерела московського шовінізму та ненависті до чужинців (ксенофобія) — велика тема для дисертації, матеріалів до неї пребагато. Обмежимося короткими заувагами.
[415] Про Київ 1941 р. див.: Л. Форостівський. «Київ під ворожими окупаціями»; Л. Шанковський. «Похідні групи ОУН»; С. Парфанович. «У Києві в 1940 році».
[416] В. Бєлінський. «Письма».
[417] Лист від 7 травня 1926 р. видавництву «Книгоспілка».
[418] Ф. Гладков, «Вісті», 1930. – Ч. 121.
