Слава ЗСУ!

Емігрант у Парижі, запеклий монархіст і україножер єпископ Євлогій офіційно визнав «радянську» владу за національну московську і закликав усіх московських емігрантів визнати її за законну і молитися за неї[495]. Московські емігранти-соціалісти пишуть: «Більшовики зробили багато злочинів, крім найголовнішого — вони не розчленували московської імперії»[496]. На їхню думку, безприкладне в історії винищення 15 мільйонів українців не є завеликим злочином, а радше патріотичним досягненням. Справді, всі московські закордонні часописи заперечували, що голод 1933 року в Україні Московщина вчинила навмисне і планово. Емігрант, монархіст і україножер, що активно поборював радянську владу, писав: «Й. Сталін виконує московську національну місію: він відбудовує і зміцнює нашу імперію»[497]. Голова соціалістичного імперського уряду, що ледве врятувався, втікши 1917 р. за кордон, писав: «Професор П. Мілюков учив нас, що московська імперія є географічним хребтом світової імперії і тому мусить існувати в усій її могутності і розлогості, байдуже хто і як нею править. А звідси його заповіт нам — берегти неподільність і силу нашої імперії більше, як свого ока, байдуже, як наша імперія називається і хто нею править. І це — беззастережно, догматично і до останього подиху нашого. Воліємо кривавого деспота, ніж розвалу імперії»[498]. Інший ворог радянської влади за кордоном визнавав: «Совєтізація земель СРСР, заселених немосквинами, є водночас і омосковлення тих земель. А федерація їх у СРСР — це лише засіб зміцнити неподільність нашої імперії»[499], а повернувшись до СРСР, написав роман про Івана Грозного, за цей націоналістичний (навіть монархічний) роман соціалістичний уряд щедро винагородив письменника.

У ХІХ ст. всі слов’яни були поневолені неслов’янськими державами: болгари — Туреччиною, серби, словаки, чехи — Австрією, поляки, українці — Московщиною, Німеччиною. Москвинів уважали за слов’ян, вони мали велику імперію, і природно малі балканські слов’янські народи сподівалися, що Московщина допоможе їм визволитися. Так зародилося у них москволюбство, а з нього ідея державного об’єднання всіх слов’ян під проводом Московщини. Використовуючи таке ставлення балканських слов’ян, москвини, що назвали себе слов’янофілами, почали закладати ідеологічні засади панславізму. Основи філософські належать В. Кірієвському, історичні — К. Аксакову, політичні — І. Аксакову, богословські — А. Хомякову та Ю. Самаріну. Та це був не панславізм, а панмосковізм у личині слов’янолюбської балаканини. О. Пушкін мимохіть розкрив цей московський підступ, кажучи: «Слов’янські річки зіллються в московському морі».

Московські історики та політики СРСР вважали до 1935 року ідеологію монархічних слов’янофілів реакційною, то більше, й К. Маркс визнав її за таку. Але по 1935 р. москвини змінили цей свій погляд на цілковито протилежний. Історики Нєчкіна, Нікітін, Сідоров, Пічет визнали стару монархічну ідеологію за прогресивну, демократичну і запозичили її без жодних застережень. У світлі цього виглядає символічно воскресіння в СРСР монархічного Петра Валуєва (1814–1890 рр.) в особі Юрія Валуєва, який у кількох журналах широко пропагував «новую Россию» (а не СРСР). Цей «демократичний» Юрій Валуєв підтвердив слово в слово догму свого монархічного двійника Петра Валуєва, що «не было, нет, и быть не может никакой Украины». Лише навчений гірким досвідом української прочуханки 1917— 1922 років, повторив ту московську догму не у відверто монархічній формі, а в удосконаленій соціалістичній: «злиття всіх націй в одну». І монархічний Петро поблагословив «демократичного» Юрія рукою АН СРСР. Вона видала у 150-річницю народження (1964 р.) дві книги щоденника Петра Валуєва, щоби відзначити «полезную деятельность» того ворога соціалізму і мазепинців. Але все ж таки Петро Валуєв дозволив Б. Грінченкові видати його твір «Національна й інтернаціональна ідея», а «демократичні» Юрії Валуєви не дозволили перевидати цю саму розвідку Б. Грінченка, хоч він писав у ній проти відокремлення України від Московщини. Не дозволяли аж до 1968 року перевидати (друкований 1907 року) «Словник української мови» Б. Грінченка. Національна єдність москвинів, коли ходить про існування, неподільність їхньої імперії — направду повчальна.

За українсько-московської війни 1917–1922 рр. всі москвини (і євреї) різних політичних переконань і суспільного стану спільно допомагали радянській владі завойовувати Україну. Коли робітники київського «Арсеналу», московські більшовики, вчинили 29 січня 1918 р. збройну спробу повалити уряд УНР, то київські москвини, монархісти і капіталісти активно допомагали їм[500], хоч знали, що та радянська влада розстрілює монархістів і капіталістів. Коли підійшла 31 серпня 1919 р. до Києва армія Денікіна, київські московські соціалісти і більшовики (а Денікін воював проти більшовиків) допомагали йому захопити нашу столицю, доки її не захопили українці. Коли азербайджанці повстали 18 березня 1918 р. в Баку, щоб скинути радянську владу, бакинські москвини, від монархістів до анархістів, об’єдналися і билися проти «сепаратистов»[501]. Так само всі москвини, від монархістів до анархістів, створили в Україні «Союз возрождения России», щоби спільними силами повалити українську владу і вигубити «изменников, петлюровцев»[502].

  [495] Газета «Возрождение», 16 червня 1927.

  [496] «Социалистический вестник», травень, 1950.

  [497] В. Шульгiн. «Три столицы».

  [498] О. Керенський, «Новый журнал», травень, 1943.

  [499] О. Толстой. «Накануне», 1922. – Ч. 63.

  [500] Є. Бош. «Год борьбы».

  [501] Л. Лойко. «Воспоминания».

  [502] В. Станкевич. «Воспоминания».