Слава ЗСУ!

Андрій Палеолог мріяв визволити Царгород, а не маючи власної сили, шукав когось, хто визволив би. Ясна річ, ніхто не визволяв би для Палеологів, і тому Андрій пропонував 1480 р. продати свої імператорські спадкові права. Спершу запропонував своєму швагрові Іванові ІІІ, але той не хотів платити гроші за порожній титул. Цей факт вказує, що тоді москвини не надавали жодної ваги спадковим правам Палеологів. Причина відмови була не в московській скнарості. Московські князі видавали величезні гроші на хабарі в Золотій Орді. Не знайшовши за 10 років іншого покупця, Андрій знову запропонував Іванові ІІІ за меншу ціну. Той знову відмовився. Нарешті Андрій продав 1494 р. свої спадкові права на Візантію французькому королеві Карлові VIII. Той хоч і додав до своїх титулів ще й «імператор Сходу», Царгорода не визволив. Тоді Андрій вдруге продав 1502 р. ті права іспанському королеві Фердинандові Католикові. Отак виглядають права Софії на спадок Візантії.

Зрештою, й самі москвини не вважали себе тоді (XV–XVI ст.) спадкоємцями Візантії, хоч московська церква наполегливо їх у тому переконувала. Московський історик пише: «Ані з слів, ані з діяльності Івана ІІІ не видно, що він після шлюбу з Софією вважав себе спадкоємцем Візантії чи прав її імператорів. Його син і внук не виявили наміру визволяти Царгород»[527]. Вони не лише не думали про свої права на Візантію, а навпаки син Софії Василій ІІІ намагався укласти союз з султаном, а його внук цар Федір називав у своїх листах турецького султана своїм братом і погоджувався виконувати його волю[528]. Якої ваги надавав Іван ІІІ правам Софії на візантійський спадок, вказує той факт, що він призначив своїм наступником на троні не сина Софії Василія, а внука від першої своєї жінки Дмитрія. У XVII ст. москвини змінили свій погляд на свої права щодо спадку Візантії на цілковито протилежний і почали доводити ці права. Звичайно, не цураються навіть і брехні та підробки історичних документів, про що самі й зізнаються: «У Москві почали на початку XVI ст. перекручувати історичні факти, пристосовуючи їх до своїх політичних потреб»[529]. Пофальшували і писання Філофея. Філофей писав: «Вся хрістіанская царства приідоша в конєц і снідоша во єдінє царство нашєго гасударя по пророчєскім кнігам, то єсть ромєйское царство». Оце «ромєйскоє» написано у всіх старих копіях посланій Філофея. Але в пізніших (після XVI ст.) замість «ромєйскоє» написано «росєйскоє». У московській мові XVI ст. слово «ромєйскоє» означало «римський». Назвою «ромєйскоє» царство Філофей висловив поширену тоді в Європі віру про незнищенність осередку християнства. І Філофей сам каже, що перше Ромєйське царство (Римська імперія) упало, але провід і осередок християнства перейшов до другого Ромєйского царства (Візантії). Впало друге Ромєйськє царство (Візантія) — осередок і провід християнства перейшов до третього Ромєйського царства (Московщини). Як бачимо, назва «ромєйскоє» у Філофея не означала «росєйскоє». І не могло означати, бо ж за його часу не існувала в московській мові назва «росєйскій» на означення «московський». Аж до Петра І і москвини і чужинці називали Московщину «царство Московскоє», або скорочено «Московія». В архівах є тисячі документів з цієї назвою.

Москвини історії Європи не знали, допомогла їм злодійкуватість. Литовці мали легенду, за якою литовський король Гедімін походив від римського воєводи, порідненого з римським цезарем Августом Пелемоною. Великий Новгород мав жваві зв’язки з Литвою, і новгородці знали цю литовську легенду. Московський митрополит Макарій (новгородець) зробив з неї московську легенду про царя Пруса. Макарій виводить родовід Івана IV «от царя Пруса, кой был братом Ромєйского цєзаря Августа». Цю свою вигадку він наказав записати до «Степенной Книги», у якій записані родоводи московських царів, князів, вельмож. Польський король Баторій, глузуючи з московського «царя Пруса», радив 1581 р. Іванові IV не смішити себе в очах європейців. На це Іван відповів Баторієві: «Якщо не було царя Пруса, то хай король Стефан пояснить нам: як же є земля Пруська?»[530]. А шведському королеві Іван писав: «Ти — мужичий род, а ми от Августа Кесаря родством вєдьомся»[531].

Після Петра І у культурному житті Московщини запанували німці. Вони розтлумачили москвинам, що з їхнього «царя Пруса» реготатиме вся Європа. Отже, Московщина наказала своїм німцям видумати щось розумніше. Але ж з порожнього не наллєш. Як не перекручуй, немає чим довести, що Київську Русь створили москвини. І професор петербурзького університету Г. Баєр вигадав т. зв. «варязьку теорію походження Руси», за якого Руську (Київську) державу створили германи-скандинави. Москвини хоч-не-хоч мусили піти на поступки німцям, аби лише не «молодший брат» її творив. Та навіть і за варязькою теорією Київську державу створив таки… «молодший брат». На карті Клавдія Птолемея з 2-го ст. до РХ теперішня Прусія названа Borussia. У Прусії по селах говорили «рутенською» мовою ще й 1556 року[532]. У провінції Гановер правилася Богослужба старослов’янською мовою аж до 1751 року[533]. На карті Німеччини, а надто Прусії ще й тепер є десятки слов’янських назв. Навіть міста називалися аж до ХІІ ст. слов’янськими назвами: Липське (Ляйпціг), Бранибор (Бранденбург), Градець (Грац), Братислава (Бреслав). Навіть Берлін — назва слов’янська. «Основною людністю Прусії були слов’яни»[534]. Німецькі історичні документи оповідають про короля рутенів, готів Одоацера, рутенської народності, що панував у V ст. в Німеччині. С. Величко у своєму «Літописі» пише: «Наші предки русичі з V ст. під проводом свого короля Одоацера Рим здобули і 14 років там панували»[535]. Року 360 посунула з Азії на Україну орда гунів. Частина прарусинів (алани), втікаючи від них, подалися до своїх пруських праукраїнців, з якими і раніш мали культурні та торговельні зв’язки. Там на острові Ругія заснували своє невелике князівство. Датський історик С. Граматик (1140–1206) пише, що вони мали храм з постаттю Світовида, а в храмі були викарбувані імена 300 їхніх героїв, отже, вони мали своє власне письмо[536].

  [527] В. Каптєрьов. «Характер отношений России к православному Востоку в XVI–XVII веках».

  [528] А. Шпаков. «Учреждение патриархата в России».

  [529] П. Мілюков. «Очерки истории русской культуры», М. Сперанський «Русские подделки рукописей».

  [530] П. Мілюков, там же.

  [531] І. Жданов. «Сочинения».

  [532] S. Herberstein. «Rerum Moscovitiarum Commentarii».

  [533] W. Morfill. «Slavs» (in «Encyclopedia Britanica»).

  [534] J. F. Muirhead. «Prussia», там же.

  [535] С. Величко. «Летопись событий».

  [536] В. Січинський. «Роксоляна».