Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Крадіжку громадських та державних («казьонних») грошей москвин навіть не вважає за крадіжку. Крадуть усі: від царя (тепер диктатора) до жебрака. І всі це знають. І ніхто не кине каменем у злодія, бо ж кожний «возьмет, что плохо лежит». Спритного злодія, який безкарно багато накрав, уважають за мудру людину, його шанують, йому заздрять. За Катерини ІІ урядовці крали 43% державних грошей[45]. В СРСР крадуть значно більше. Всі чужинці, які мали нещастя жити в Московщині від XVI до XX ст., свідчать про неймовірне злодійство, крадіжки, брехливість, ошуканство москвинів від міністрів до вуличних дітей[46]. Олександр І казав: «Хто не бреше і не краде — той не москвин». Навіть усі московські державно-національні клейноди — крадені. У державному гімні «Боже, царя храни» слова англійського гімну в перекладі В. Жуковського, а музика — старовинна європейська «О, Санктисімо» композитора В. Гена, що її московський композитор А. Львов пристосував до московського перекладу. Державний герб — двоглавого орла — Московщина вкрала у Візантії. Барви національного прапора — у Голландії. Назву своєї імперії (навіть і народу) вкрала в України. Назву своєї столиці (Москва) — у фіннів. Навіть свою мову склала з запозичень у фіннів, татар, українців, німців, французів. Ніякі найжорстокіші кари, ніякий найлютіший деспот не зможуть знищити те злодійство, брехню, ошуканство. Бо плекане століттями входить у кров, стає спадковим і стійким. Так злодійство, брехня, ошуканство, волоцюзтво, безвласництво, безбожництво, загарбництво стали національними рисами москвина[47].
До 1917 р. московською імперією правили помосковщені немосквини. Їхня кров веліла їм стримувати москвина від надто великого виявлення своїх національних рис. По 1917 р. владу захопили вихідці з народу — питомі москвини. Вони вже не мали жодного стриму і явно та відверто проголосили соціалістичну безвласніть імперським законом. Ця національна «демократія» виявилася найбільшим, найжорстокішим, найпідлішим деспотом, загарбником, душогубом, розбишакою, злодієм, ошуканцем, брехуном за всіх знаних у світовій історії.
Власність була визнана законом незаконною, отже, логічно кожний громадянин «социалистического отечества» мав законне право відбирати у власників їхнє добро. А що власником усього добра в СРСР є держава, то відбирати і в держави. Так клич: «Хто не працює — той не їсть» обернувся в СРСР на «Хто не краде — той не їсть». Ледве чи є в усьому СРСР бодай одна людина, яка не дотримується цього закону. Тисячі прикладів можна назбирати в часописах СРСР, а вони друкують таке лише тоді, коли явище стає загальним, надто поширеним. Отже, затаювати — це визнавати, що сам уряд тому потурає, бо ж усі часописи СРСР видає сам уряд. Ми згадаємо лише кілька задля прикладу.
«У соціалістичному ладі СРСР нема нічого, що породжує злочинність. В СРСР давно вже усунено ті суспільні причини, які роблять злочинність неминучим суспільним явищем капіталістичних держав», — пише[48] найвищий обвинувач (генеральний прокурор) СРСР Руденко саме тоді, коли уряд СРСР оголосив смертну кару за крадіжки, ґвалтування жінок, хабарництво і т. п. Всі часописи СРСР нарікають, що злочини коїть переважно молодь. А вона ж народилася по 1917 році, отже, вихована ладом СРСР, у якому нема нічого, що породжує злочинність.
Уряд СРСР створив окремі бригади з в’язнів, які ночами — під наглядом НКВД — розкопували старі могили, шукаючи золотих хрестиків, перснів, зубів у мерців. До такого джерела золота не доглупався ще жодний злодій у світі, не те що уряд. Чи ж не «прогрес» московської «демократії»?
Поблизу будови великого металургійного комбінату в Західному Сибіру виросло чимале місто, прозване «Крадигород». А прозвано його так, бо люди побудували його з крадених матеріалів. І — самозрозуміло — крали не сторожі чи служки, але місцеві можновладці, всілякі начальники[49].
«У Киргизькій РСР лише за пару років украдено всілякого державного майна на 30 мільйонів рублів. Серед злодіїв були такі високі особи, як, наприклад, голова Ради міністрів»[50].
Навіть у столиці Москві високі урядовці, начальники «Союзглавмашу» та управителі кількох великих заводів створили таємне підприємство, що продало нелегально самих лише ткацьких верстатів 900. Кому ж продало? Та ж державним підприємствам, де вони були управителями. Самозрозуміло, продало за цінами, значно вищими, ніж офіційні. Чому ж управителі купували, переплачуючи? Бо купити офіційно через Держплан забирає не місяці, але роки часу. А імперська влада вимагає виконати план уже цього року. А як же виробиш без машин?[51]
[45] В. Ключевський. «Курс русской истории».
[46] Див. спогади Д. Флетчера 1591 р., А. Мейерберга 1654 р., Й. Юста 1712 р., Е. Кларка 1816 р., А. де Кюстіна 1842 р., В. Чемберлена 1934 р. та десятки пізніших по сьогоднішній день.
[47] Див.: М. Костомаров. «Очерки домашней жизни и нравов великорусского народа в XVI–XVII веках».
[48] «Правда», 27 травня 1962.
[49] «Комсомольская правда», 26 травня 1963.
