Слава ЗСУ!

Франція, Англія та США допомогли 1918–1920 рр. Московщині рятувати її імперію. Франція заборонила Польщі та Румунії продавати Україні не лише зброю, а й навіть ліки. Англія загрозила Кубанщині припинити допомогу зброєю, якщо Кубанщина не визнає зверхності московської влади генерала Денікіна. Англія і США надали Денікіну та Колчакові військової допомоги на 950 мільйонів доларів. США примусили Японію вивести її війська з Сибіру і самі забрали свої полки, відкриваючи тим шлях Московщині знову відбудовувати імперію. Так європейці та американці самі розбудовували московську загрозу своїм власним державам.

Польща зрадила 1921 р. свого союзника — Україну, підписавши з Московщиною мир. Московщина 28 років пізніше обернула Польщу на свого сателіта.

Німеччина нищенням українців і всього українського обернула 1939–1941 рр. свого природнього союзника Україну проти Московщини на свого ворога. Своїм знищенням полонених Німеччина припинила здачу до полону вояків СРСР (здалося понад п’ять мільйонів солдатів і офіцерів) і тим зміцнила московське військо.

США десять років (1941–1951) своїм власним коштом розбудовували військову, господарську, політичну потужність московської імперії так, що тепер самі тремтять зі страху. За тих років Московщина діставала всі американські таємниці виробництва найновішої зброї (разом з атомною) не лише від шпигунів, але й офіційно, відкрито від уряду США[1].

Багато таких фактів московських «перемог» можна назбирати в історії. Та для історика, соціолога, а насамперед для політика історичний факт важить не сам по собі, а як вияв напряму (тенденції) життя відповідного народу чи спільноти. Важить як символ його могутності. Не зрозуміємо суті, змісту, ваги, наслідків історичного факту, не пізнавши причин, які той факт створили. А не зрозумівши суті минулого, блукатимемо наосліп у сучасному, робитимемо помилки, що за них платитимуть наші діти, внуки і правнуки. Найяскравішим прикладом є СРСР, що його створила не мудрість москвинів, а нерозумність європейців, а насамперед українців.

Щоб зрозуміти історичні явища та події того чи того народу, мало знати лише історичну хронологію культурних, господарських, політичних подій у його житті. Саме знання є лише передумовою осягнення внутрішніх, незримих сил, що спричиняють і ТВОРЯТЬ ті події. Треба, насамперед, дослідити їхнє походження, закладені в них їхні властивості, взаємопов’язаність, взаємодію тих сил; творчий чи руйнівний вплив їх на весь народ. Коротко кажучи — потрібен глибокий соціологічний аналіз ДУХОВНОСТІ певного народу. І лише пізнавши ДУХ і ДУШУ народну, зможемо зрозуміти дії того народу. Дії ж бо особи чи спільноти є лише зовнішнім виявом їх духовності.

Наука про народну вдачу (етнологія) тепер лише в пелюшках, і тому мусимо звертатися також і до суспільствознавства (соціології), народознавства (етнографії), до науки про походження народу (етногенії) та науки про спадковість (генетики), взагалі до історії людської культури. Стара історіософія майже не брала до уваги цих наук, не зважала на дух і душу народів. Тим-то багато історичних подій впало на вчені голови істориків несподівано. А саме історики мали дати політикам ключ до передбачення історичного розвитку, діянь окремих народів. Але саме найбільший український історик М. Грушевський, ставши 1917 р. на чолі українського народу, завів його до жахливого пекла на ім’я СРСР.

Повторюємо: 90% помилок західних політиків спричинило цілковите незнання душі москвина. Причин багатьох несподіваних виявів московської політики вони не можуть зрозуміти, бо ніяка людська логіка не може їх пояснити навіть з точки зору добра самої ж Московщини. Та найдивнiше, що навіть українська інтелігенція не знала і не знає душі москвина, хоч він аж надто переконливо показував її українцям століттями. Лише український народ кількасотрічним досвідом знав московську душу і висловив те знання сотнями приповідок. Найглибший знавець московської душі Ф. Достоєвський свідчить: «Найбільшою силою Московщини було те, що європейці не знали нас, москвинів». Московські вожді були свідомі цього від першопочатків своєї держави і тому мають на її кордонах заслону від Європи вже понад півтисячі років. Москвини кілька сторіч напружують усі свої здібності в брехні, підкупах, щоб світ не дізнався про справжнього москвина і про справжню Московщину. Найвищі досягнення в обдурюванні чужинців здобула московська «демократія» по 1917 році. І осягнула дуже простим, але направду геніальним способом: лише змінила термінологію.

Московщина почала шахраювати політичним перейменуванням ще по нашій поразці в Переяславі 1654 р., а поширила його по нашій катастрофі під Полтавою 1709 р. Тоді вона, не зважаючи на жодні історичні факти, не переймаючись ніякими підставами, просто проголосила себе «Росією», отже, спадкоємницею всього культурного та політичного надбання Руси. А щоб «хахол» ліпше зрозумів, що саме така зміна означає політично, москвин назвав себе «великорусским», а українця «малорусским». І ця засада «велико-мало» стала змістом усіх московсько-українських стосунків відтоді й досі. Якщо ж хтось з українців пробував кпити з тих новоспечених «великих» — мандрував до Сибіру. А коли європейські уряди за старим звичаєм адресували листа до Московії, до московського уряду, то москвини повертали їм назад з приміткою, що такої «не существует», а є лише «Россия» і «российский». Психологи запевняють, що люди сприймають найбезглуздішу брехню за правду, якщо ту брехню вперто і довго повторювати. Так азіати-москвини стали «русскими», а монгольська Московщина — «Россией». Та ця крадіжка чужого імені була лише дитячою забавкою порівняно з назовницькими загарбаннями московської «демократії» по 1917 році.

  [1]  Див.: G. N. Crocker. «Roosvelt’s Road to Russia»; J. Beaty. «The Iron Curtain Over America».