Слава ЗСУ!

Московську «побожність» задокументовано офіційно в їхньому збірнику церковних законів «Стоглаве», де читаємо: «Священики завжди п’яні, і в церкві сваряться найогиднішими лайками; навіть б’ються в церкві. А на них і люди рівняються: стоять у церкві в шапках, служби Божої не слухають, навіть глузують з неї; розмовляють між собою голосно, сваряться, вживаючи сороміцьких лайок». Та як же слухати службу Божу, коли (щоб її прискорити) священик «возглашає», диякон промовляє єктен’ю, дячок читає псалми, і це всі три водночас, не турбуючись, чи люди щось розуміють, чи чують. Московські священики ніяких казань не виголошували.

Т. Шевченко у своєму «Щоденнику» пише: «Чеснотні уральці, а надто уралки не дадуть води напитися «нестароверу». «Староверы» — московські церковні фанатики, що не визнавали церковної реформи патр. Нікона. За це московський уряд виселив їх на Урал, а їхніх священиків «расстригал», себто відбирав сан і права священицькі та карав. На Уралі найліпше удавати попа-розстригу. Тоді, мов у казці, з’являється перед вами все, разом із «свальным грехом». Тоді мати сама запропонує святому страднику «за вєру» свою дочку на нічну «розвагу».

І. Прижов назбирав у ХІХ ст. у московських селах тисячі безбожницьких оповідань[57]. І. Родінов — безліч таких жахливих оповідань, що коли видав окремою книжкою[58], то уряд оголосив його божевільним.

Московський письменник пише: «На Великдень 1908 р. я зустрів у Петербурзі на головній вулиці гурт п’яних, що йшли вулицею і кричали: «Христос воскрес … его мать!»[59]. Це було за 10 років перед ленінською безбожницькою пропагандою.

Темний народ? Той же Д. Мережковський пише, що мати московського вельможі захворіла на пістряк. Перше вона молилася, просила Бога, щоб Він уздоровив її. Коли ж переконалася, що молитва не помогла, то роззлостилася, наказала порубати образи і викинути їх на смітник. Як бачимо, народну приказку «Годится — молиться, не годится — горшки накрывать» визнавали й аристократи. Окремий випадок? «У московських монастирях панували пиятицькі оргії, розпуста і бійки»[60]. «У московських монастирях чоловічих і жіночих було багато всіляких злочинців, які там ховалися під чернечою рясою. Там панували пиятика і розпуста»[61]. В. Розанов свідчить, що 1913 р. в одній лише губернії (Нижегородській) кілька жіночих монастирів «радели». Московське «радение» — це збочене «релігійне» захоплення, що кінчалося розпусницькою оргією всіх учасників. Учасники-мужчини називалися «бугаями», а жінки — «богородицами». Те «радение» було поширене і серед московської аристократії у ХІХ столітті. Олександр І брав у них активну участь. У ХХ ст. московська аристократія разом з царицею «радели» з Г. Распутіним. Ніяких сект (навіть і незбоченських) ніколи не було в Україні. Були 2–3 протестантські секти, але їх творили і ними керували німці та москвини. З українців до них приставали лише ті, хто не міг витримати морального бруду попів-москвинів, що їх московський уряд оселював в Україні як своїх шпигунів та агентів. З усієї України до тих сект належало лише кількасот українців.

«Петро І заснував був «Сумасброднейший, Всешутейший и Всепьянейший Собор». Він був організацією найбільших пияків. Мав свого «патріарха» (сенатор Н. Зотов), 12 «кардиналів», «єпископів», «священиків» з такими титулами, що їх жодний цензор не дозволить друкувати. Та «братія» одягала церковні ризи, митри і з хрестами відправляла свою «богослужбу», тобто співали найбрудніші, сороміцькі та блюзнірські пісні, і «причащались», упиваючись до безтями. До того «собору» належали також і «всешутейшие» матері-ігумені і архірейші. У великі свята той «собор» (близко 200 люду) на кількадесятьох санях гасали, як навіжені, по столиці всю ніч на чолі зі своїм «патріархом»; він — у повному патріаршому одязі, з патерицею, митрою, а решта — в єпископських і священицьких ризах. Їздячи, вони на весь голос викрикували свою «богослужбу». Потім заїздили до домів московської аристократії і разом з господарями закінчували жахливою пиятицькою та розпусницькою оргією. Петро І брав активну участь, лише мав скромний титул «протодьякона». Він сам уклав статут і приписник того «собору». Читаючи їх, найрозпусніший розпусник засоромиться, зашаріється»[62].

У Богословській академії в Москві існувала у ХІХ–ХХ столітті студентська «всепьянейшая, всешутейшая иерархия». Щороку на храмове свято академічної церкви студенти-богослови влаштовували пиятицьку блюзнірську оргію з блюзнірським «богослуженням», з усім Петровим сороміцьким брудом. Це робилося в мурах Троїцько-Сергієвої Лаври, і про це знали ректор Академії і все начальство[63]. Подібне діялося і в богословських школах (семінаріях)[64]. Саме таких «богословів» призначав московський уряд до 1917 року і пізніше на патріархів, митрополитів, єпископів. Наприклад, запеклого україножера архиєпископа Антонія Храповецького. Він навіть у пристойному товаристві не міг витримати й півгодини, щоб не оповісти якогось сороміцького анекдоту.

  [57] М. Альтман. «І. Прижов».

  [58] І. Родінов. «Наше преступление».

  [59] Д. Мережковський. «В тихом омуте».

  [60] В. Мельников-Печерський. «На горах».

  [61] М. Салтиков-Щедрін. «Следствие о раскольниках».

  [62] В. Ключевський, там же.

  [63] Г. Ващенко. «Спогади».

  [64] А. Помяловський. «Очерки бурсы».