Слава ЗСУ!

В. Ленін, наказавши випустити з в’язниць всіх злодіїв, душогубів, волоцюг і т. п., своїм здивованим співробітникам пояснив: «У нас у Московщині справжніми революціонерами, загартованими у боротьбі з багатіями, є лише ці злочинці. Наші м’якотілі інтелігенти не надаються на твердих революціонерів»[114]. Звільнених злочинців почали брати на посади чекістів, вартових, міліціонерів тощо. Московська монархічна влада до 1917 року стримувала свій злодійський народ від убивств та крадіжок жорстокими карами. Московська соціалістична влада після 1917 року сама закликала: «грабь награбленное», «мир хижинам, война дворцам». І народ кинувся грабувати, вбивати, мордувати. Той, хто зазнав пекла 1917–1920 років у Московщині, може належно відчути стихійність ВСЕНАРОДНОГО московського насильства. Клич «Грабуй награбоване» не мав відгуку в Україні. Селяни не дозволяли нікому грабувати панських маєтків. Село обирало земельний комітет, і той перебирав від поміщика маєток, управляв ним, чекаючи нового земельного закону. В тих маєтках влаштовували школи та сільськогосподарські дослідні установи.

Чи це не перебільшення українського націоналіста? Наполеон відповідає: «Свобода матиме на московський народ вплив міцного вина на людину, що не звикла пити. Коли б якийсь новий Пугачов з університетською освітою став на чолі незадоволених москвинів, то … мені бракує слів висловити вам те, що настало б. Мою пам’ять пошанують європейці тоді, коли ті північні дикуни заволодіють Європою»[115]. Як бачимо, геніально далекозорий Наполеон сто років перед 1917 роком бачив В. Леніна з його КП та НКВД.

Москвини не пускали до себе здібних до торгівлі немосквинів, хіба що не могли без них обійтися, зокрема заборонили всім євреям жити в Московщині. Китайці — відомі торгівці, у їхніх руках перебувала торгівля на Амурі, що був кордоном між Китаєм і московською імперією. Москвини відібрали все майно в китайців, що жили на московському березі, а самих китайців загнали до ріки і наказали плисти на китайський бік, загрожуючи перестріляти тих, хто відмовиться. Десятки тисяч китайців потонули на очах москвинів. Китай тоді був безсилий запобігти цьому. Таке сталося перед 1914 роком. Москвини завжди намагалися заробити на нещасті. Ось найновіший приклад.

Немосквини в СРСР на «нашій не своїй землі» часто голодують. Їхні родичі на чужині пересилають їм їжу та одяг. А що 90% вигнанців з СРСР є немосквини, то й посилки відправляють здебільшого немосквини-емігранти. Уряд СРСР наклав на ті посилки 300–500% мита. Громадяни СРСР не мають таких грошей, отже, мито сплачує той, хто посилає. Багато мільйонів доларів цього мита одержує Московщина лише зі США. Московщина горлає про американських «акул Уолстріту», які обдирають когось до нитки. А «робітничо-селянський» уряд здирає з емігрантів таке мито: 40 фунтів борошна коштують у США 4,4 долара, а за ввезення його в СРСР накладає 20,6 долара. 40 фунтів рису коштують 8 доларів, а московське мито на нього — 27,2 долара. 20 фунтів сухого молока коштують 9 доларів, а московське мито на нього — 21,4 долара. 40 фунтів коштують 6,4 долара, а мито 23,6 долара. 40 фунтів смальцю коштують у США 10 доларів, а московське мито — 37. Знані міжнародні добродійні установи — Міжнародній Червоний Хрест, американське КАРЕ і т. п. часто посилають голодним у всьому світі харчі. Певна річ, безплатно. Радянський уряд не дозволяє таким установам нічого присилати до СРСР, аби його громадяни не довідалися, що капіталістичний світ має всього так багато, що може ще й дарувати бідним народам.

Чи знову не перебільшення українського націоналіста? Авторитетний москвин, що сам вийшов з народних низів, а його твори видаються в СРСР мільйонними накладами, пише: «Найпитомішою рисою московської національної вдачі є ЖОРСТОКІСТЬ, і то жорстокість садистична. Кажу не про окремі вибухи жорстокості, а про психіку, про душу народну. Я переглянув архів одного суду за 1901–1910 рр. і мене охопив жах від величезної кількості неймовірно жорстокого поводження з людьми. Взагалі у нас у Московщині кожний з насолодою б’є когось. І народ уважає биття за корисне, бо ж склав приповідку «За битого двох небитих дають». За 1917–1919 рр. селяни закопували полонених червоногвардійців донизу головою так глибоко, що з землі стирчали ноги. Потім сміялися як ті ноги карлючилися. Або високо на дереві прибивали цвяхами одну руку і одну ногу і насолоджувалися муками жертви. Червоногвардійці ж здирали з живих полонених денікінців-контрреволюціонерів шкіру, забивали цвяхи в голову, вирізали шкіру на плечах, як офіцерські погони і т. п.

  [114] В. Антонов-Овсієнко. «Записки о гражданской войне».

  [115] Napoleon Bonapаrte. «Lettres».