Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Московська інтелігенція, т. зв. «народники», визнавала за обов’язок кожного члена свого товариства стежити за іншими членами і навіть виказувати провідникам підозрілих. І всі визнавали і здійснювали це без примусу, вважаючи донос за чесноту.
Перебравши 1917 р. державну владу, більшовики успадкували і всі московські традиції, зокрема й доносительства, значно його вдосконаливши. Монархічний уряд, принаймні, не карав тих, хто не доносив. Уряд СРСР карає тих, хто НЕ доносить, видав закон, що визначає кари за НЕвиказ[146]. Від Івана VI в кожному московському посольстві за кордоном є кілька агентів таємної поліції. Вони стежать за кожним рухом і словом членів посольства, включно з послом.
Московщина завозить щороку тисячі «своїх». В Україні живе майже 8 мільйонів (18%) москвинів. Кожний з них мав бути «оком і вухом государевим», вважати за патріотичний обов’язок шукати «сепаратистов-изменников» і виказувати їх. Тепер в Україні немає жодної установи, підприємства, де не було б донощиків. Навіть у маленькому селі. Про таку досконалу мережу донощиків монархічним урядам і не снилося. Хоч як гидиться українець доносом, проте може погодитися стати донощиком, якщо його добре припекти вогнем, поламати ребра, загнати голки під нігті і т. п. Але людину твердої вдачі не зломиш, катуючи її фізично. У спогадах і оповіданнях недокатованих українців та чужинців знаходимо тисячі українських імен, що гинули, а донощиками не стали. Висока мораль українця, тверда віра в Бога давали йому силу жертвувати життям своїм, але не життям інших людей. Щоб їх порятувати, українець міг погодитися на власну смерть, служити ворогові — Московщині. Своєї фізичної смерті він уже не боявся: божеволів, або накладав на себе руки. Або з великими душевними муками спускався до моральної безодні, як П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан, О. Корнійчук та інші. Свідомість своєї духовної смерті вбила творчий дух багатьох тичин. Москвини інстинктивно передчувають розпад СРСР і в розпуці хапаються за доноси, перевірку, нагляд і кари. Московська імперія — СРСР тисячократно збільшила кількість політичної поліції. За підрахунком Інтерполу (Міжнародна Поліційна Організація) один поліцай припадає: в Англії — на 400 громадян, у Франції — на 347, у США — на 340, у Західній Німеччині — на 294, в Італії — на 238, в Австрії — на 220. Міністр поліції в СРСР І. Щолоков писав у «Правде», що в СРСР один поліцай припадає на кожні 40 громадян.
ГОСПОДАРСЬКА БЕЗПОРАДНІСТЬ
М. Салтиков-Щедрін писав: «Самодури дуже любили наводити всюди порядок. Так що там, де колись росло жито — залишився лише порядок, де ходила всіляка худоба — лишився самий порядок, де росли колись гаї — лишився самий порядок».
До 1917 р. державні урядовці могли спричинити лише часткову шкоду в економічній діяльності. Петро І наказав вести до Петербурга Вишневолоцьким водним шляхом дубове дерево на будівництво Балтійського флоту. Гори стовбурів гнили і засипалися піском на березі Ладозького озера, бо Петро перебував за кордоном. Довколишні селяни викопували з-під піску те напівзігниле дерево на свої потреби, але місцева влада ловила їх і карала на горло[147].
В Карпатах зогнило 30% зрубаного дерева, бо його не вивезли[148]. На залізничних станціях гниють у купах проти неба мільйони тонн зерна, картоплі, буряків, овочів з тієї самої причини, що й за Петра: начальство з столиці не наказало прислати до тих станцій порожні вагони. Офіційна статистика визнає, що гине 15%[149] урожаю. І так само, як за Петра, коли люди вибирають з погнилих куп щось поживне, їх засилають на сибірську каторгу за «расхищение социалистического имущества».
БРЕХНЯ
Ми вже наводили слова Олександра І: «Хто не бреше і не краде, той — не москвин». А ось що говорить знаний письменник: «Москвин є найбільшим і найнахабнішим брехуном у всьому світі»[150]. З новіших часів варто згадати: мільйони людей виморювали голодом, мерців не встигали підбирати, Москва писала: «СРСР — це єдина країна в усьому світі, де люди не знають, що таке бідність чи нестача харчів»[151].
Навчений досвідом століть, український народ каже: «Бреше, як москаль»; «Ти, москалю, добрий чоловік, та руки твої злодійські»; «Москаль, мабуть, тоді красти перестане, коли чорт молитися Богові стане»; «Москаль тоді правду скаже, коли вмиється свиня в сажі»; «Коли москаль каже «сухо», то залізеш в болото по вуха»; «Хоч би москаль з неба — вірити йому не треба»; «Варив чорт з москалем пиво, та й солоду зрікся»; «З москалем дружи, а за пазухою камінь держи»; «Москаль ликом в’язаний, у ликах ходить та й усіх у ликах водить»; «Від чорта відхрестишся, а від москаля не відмовишся»; «Москалики поїли наші волики, як вернуться здорові, поїдять і корови»; «Тату, лізе чорт у хату. — Дарма, дочко, аби не москаль». Сотні таких приказок має український народ[152]. В українських селах молодь влаштовувала таку забаву. Хлопці переодягалися на цигана, єврея та москвина, ходили по хатах та просили дати їм щось на вечорниці, жартом погрожуючи, що покрадуть з городу цибулю чи картоплю. У тому жарті роль злодіїв грали москвин та циган, а єврей — перекупника[153].
[146] Г. Бушуєв. «Ответственность за укрывательство преступлений и за недоносительство».
[148] «Известия», 17 вересня 1958.
[149] «Советская Россия», 16 серпня 1963.
[151] «Правда», 28 серпня 1933.
[152] М. Номис. «Українські народні прислів’я і приказки».
[153] Ф. Вовк. «Студії з української етнографії та антропології».
