Слава ЗСУ!

Так, Московщина завдячує створенням СРСР не В. Ленінові, не Л. Троцькому, не Франції, Англії, США, а найбільше і насамперед… українцям. І не лише яничарам скрипникам, укапістам, зрадникам винниченкам, скоропадським, а навіть патріотам петлюрам, ба навіть і націоналістам міхновським, коновальцям. Як-то? Чому? Щоб відповісти на це, треба написати окрему книжку. Тут відповімо лише одним реченням: українська провідна верства ще не доросла 1917 р. до власної, самостійної державності. Тому-то Наполеон облишив свій намір підтримати Україну, якщо вона повстане проти Московщини за свою державну незалежність. Поляки переконали його, що українська провідна верства ще не доросла до самостійної державності. І вони довели це десятками фактів з української історії. Трохи тих фактів подали і ми тут.

А. Гітлер не хотів взяти Фінляндію до складу своєї імперії. Й. Сталін не хотів зробити Фінляндію сателітом Московщини. Чому? Бо обидва знали, що фінни не зважають на жертви, коли йдеться про незалежність Фінляндії.

Із усього сказаного бачимо, що малоросійство не є самим московством. Бачимо, що москволюбство — це напрям (орієнтація), а малоросійство (і теперішня його удосконалена форма — малоукраїнство) — це параліч думки і волі; це атрофія природнього потягу до свободи; це брак віри в усе шляхетне, високе; це — зникнення історичної пам’яті; це — зникнення національного інстинкту; це — пригноблююче почуття своєї особистої і національної нижчості, меншвартості. Це — капітуляція перед боєм. Коротко — це ДУХОВНЕ рабство, а з нього і рабство розумове та фізичне. Іншими словами малоросійство (і малоукраїнство) — це духовне ВИРОДЖЕННЯ (дегенерація) людини до рівня свійської тварини.

«Московська література, політична і неполітична, різні організації і партії, буржуазні і соціалістичні, цілими серіями плодили на Україні перекинчиків. А коли ж ми виправдовували тих перекинчиків, то як же ми могли повстати проти самого джерела, що ростила ренегатів — проти Московщини, її народу, її культури, її демократії, її політичної місії, проти «генія» московського народу? Ціла прірва ділила таку ментальність тодішньої нашої інтелігенції від ментальності нашого народу, від ментальності Шевченка, який на муки вічні засуджував душу дівчини, що кожному годила і яка несвідомо «цареві московському коня поїла». Чи з такої ментальності, що виправдовувала ренегатство, могла зродитися така ненависть, яка бухала до Іспанії у фламандців? У французів великої війни до тевтонів? В ірландців до англійців? Чи люди такої психіки (а з них вийшли наші пізніші соціалістичні провідники) могли стати акумуляторами того народного гніву, який виріс в Україні з насіння Мазепи, Полуботка, Калнишевського? Чи з такою психікою можна було мобілізувати жадобу історичного розрахунку з «Петра твореньем»? Чи серед тих людей міг з’явитися український Руже де Ліль із своїм гімном, що закликав «зіпсутою кров’ю ворогів зросити наші борозни»? Історичний момент на цілий зріст ставив трагічну і яку ж тяжку дилему: ми чи ВОНИ. І як же ж могли — не кажу рішати — а хоч би ставити на цілий її зріст дилему люди, які допускали вільний перехід від «МИ» до «ВОНИ», і які в ім’я розуму і толеранції виправдували національне ренегатство?»[248].

Навіть і легковірний, сліпий і глухий хохол нарешті збагнув велику, правічну правду, що боротьба за державне визволення України-це, насамперед, боротьба за визволення УКРАЇНЦЯ з його московської (та іншої) ДУХОВНОЇ неволі. «Ніколи не загине той народ, що збагнув причини своїх поразок», — сказав німецький державний муж М.фон ден Брук.

День розплати України з Московщиною значно наблизився.