Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
На Раді народного господарства в Москві 26 травня 1918 р. М. Оболенський казав: «Замість того, щоб закликати наше робітництво творити збройні загони та йти в Україну здобувати хліб, замість цього ми мусимо пояснювати нашому робітництву, що вони матимуть постійну працю і хліб лише тоді, коли повернемо господарську єдність Московщини з Україною. А за сучасних умов ту єдність можна привернути лише зброєю». Цю думку підтримував Ленін, який говорив: «Справа існування РРФСР — це тепер справа військова»[290]. А створивши нарешті «Українську Радянську Республіку» та її «уряд», Ленін на другий же день телеграфував йому: «Пришліть бодай 50 мільйонів пудів зерна найпізніше до І–VI. Якщо не пришлете, то ми всі тут «околеем». Українському урядові було нелегко це зробити. В. Шахрай казав: «І що я за український військовий міністр, коли всі українізовані військові частини в Харкові доводиться мені роззброювати, бо вони не хочуть іти за мною боронити радянську владу. Єдина військова підпора, що її має наш радянський уряд — це військо, що його привіз із Московщини тов. В. Антонов»[291]. В. Ленін телеграфував йому: «Робітники Петрограда, Москви, Сєрпухова, Іванова, Брянська та інших московських міст вже вислали на Україну всіх своїх боєздатних людей. Мусите знайти способи перемогти УНРаду»[292]. І «уряд» старався. Захопивши пів-України, скликав 17 березня 1918 р. до Січеслава (Катеринослав, Дніпропетровськ) з’їзд рад. Хоч у Січеславі була вже радянська влада і армія, з’їзд ухвалив НЕ воювати проти УНР. Тоді Є. Бош привела на з’їзд частину своїх солдатів, які оточили будинок і рушницями примусили з’їзд ухвалити війну проти УНР. Головнокомандувач московським військом пише: «Більшість Рад в Україні були проти нас. Тому я розганяв їх і призначав на їхнє місце свої ревкоми»[293]. І зізнався: «Наш генеральний штаб мав 1917 р. план: 1) зайняти своїм військом Донбас та Кривий Ріг; 2) здобути за всяку ціну Київ; 3) зайняти Таврію й Одещину і приєднати їх формально і фактично до Московщини; 4) такій окраяній Україні залишити назву «Українська Народна Республіка» (УНР)»[294]. Нагадаємо, що тоді Москва визнала УНР як самостійну, незалежну. Москвини називали її так лише у зовнішній політиці і пропаганді. У внутрішніх наказах, в листуванні, в школах називали Україну 1917–1925 рр. «Юг России», «Южная Россия». Командувач московською армією М. Муравйов у наказі знав, що так писав: «Советскую власть мы несем с далекого Севера на остриях своих штыков. И там, где мы ее устанавливаем, мы поддерживаем ее силой наших штыков»[295].
Загарбуючи сусідні землі, Московщина водночас ніколи не забувала заявляти про свою миролюбність. Микола ІІ пропонував 1898 р. скликати міжнародну нараду, що мала виробити план повного роззброєння всіх держав. У Лізі Націй Московщина запропонувала 1927 р. те саме, а 1932 р. зненацька напала на Фінляндію. Між 1914–1939 рр. Московщина підписала угоди про ненапад з Польщею, Фінляндією, Румунією, Латвією, Литвою, Естонією і на кожну напала несподівано 1939 р. З Японією підписала угоду про ненапад 1941 р., а напала 1945 р.
За злочини гітлерівського нацистського уряду заплатив увесь німецький народ. Лише євреям заплатив 890 мільйонів доларів. Московщині — вдесятеро більше. Ніхто в усьому світі не запротестував. Отже, весь світ визнав це справедливим. Чому ж московський народ не мусить платити за злочини свого уряду? Адже московські злочини мільйонократно більші і підліші за німецькі.
Школяр розуміє, що накази В. Леніна (чи будь-кого) залишилися б на папері, якби не знайшлося мільйонів охочих ті накази виконувати, якби ті мільйони самі не прагнули саме ТАКІ накази здійснювати. Настане час, коли світ, і, насамперед, Україна, подасть Московщині, московському народові (як колись німецькому) свій рахунок до сплати. Величезний рахунок. Не зважаючи на те, що московські емігранти напружують усі здібності, щоб зменшити той рахунок, і наполегливо твердять і пишуть russian, коли йдеться про щось добре в СРСР, а коли мова заходить про московські злочини, то — soviet, bolshevik, і наполегливо розсилають урядам, міністрам, політикам, редакціям свої протести проти ототожнення russian i soviet. Незважаючи на те, що серед українців, навіть емігрантів є такі, що підтримують цю вигадку, як, наприклад, один український провід у США: «Український Конгресовий Комітет Америки не визнає засади про загальну вину і відповідальність російського народу за всі злочини комуністичного режиму та його колоніального імперіалізму. УККА є проти того колоніалізму та імперіалізму, а не проти російського народу, як такого»[296].
[290] «Правда», 30 травня 1918.
[291] «Літопис Революції», січень, 1928.
[292] Телеграма В. Леніна від 19 січня 1918.
[293] В. Антонов-Овсієнко. «Записки о гражданской войне».
[294] В. Антонов-Овсієнко, там же.
