Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > На дикому Заході

Ведмідь був заскочений у барлозі. Собаки, певне, напали на нього, коли він тільки-но ліг. Він побіг до річки, де очерет був ще густіший. Але й там швора випередила його.

Правда, він якийсь час успішно боронився від зубів своїх переслідувачів, але й мисливці, чуючи скавуління собак, мали змогу визначити, куди подався ведмідь, і перетнути йому шлях. Тож коли ведмідь нагло завернув ліворуч, аби ще раз спробувати пробитися до річки, Робертс вигулькнув із гущавини біля самого звіра, звів рушницю й вистрілив. Ту ж мить пролунав ще один постріл: то Картіс послав у ведмедя й свою кулю. Та хоч обидва вони влучили, ведмедеві, здавалось, від того невелика була шкода, бо він тільки підскочив, тихо застогнав і кинувся до річки.

Але й Робертс не гайнував часу. Він скочив, як пантера, і з ножем у руках наздогнав звіра, коли той був уже біля самої води. Пролунав ще один постріл, і водночас Робертс загнав крицеве лезо у бік смертельно пораненому ведмедеві. У розпалі гонитви Робертс не помітив, де опинився. Ведмідь останнім зусиллям підвівся і, не боронячись більше від псів, що налітали на нього, кинувся з крутого берега у воду. Разом з ним у каламутному вирі зник і Робертс із двома собаками.

Асоваум, тримаючись за деревце, зазирнув у річку й зареготав.

— Ха-ха-ха! Білолиций брат міцно вчепився!

Та поки решта мисливців добігли до берега, потерпілі вже виринули на поверхню. Робертс, анітрохи не спантеличений несподіваною пригодою, підтяг мертвого вже ведмедя до берега і аж тоді роздивився, куди його втеребило. І враз зустрівся очима з Гарпером, що зачудовано дивився на нього згори й гукав:

— Гей, Робертсе, що ви, в біса, робите там з ведмедем? Як ми його звідти витягнемо?

— Хай я спершу сам вилізу, — засміявся Робертс. — Стрибати сюди дуже легко, а от вибиратися буде важче.

— Чекайте! — гукнув Асоваум. — Я порятую вас.

— Чекати? — мовив Робертс з кумедною покорою. — Хотів би я знати, що я ще можу робити, як не чекати. Як уже попав у таку пастку, то іншої ради немає.

Асоваум тим часом зрубав молоду гікорію, обчухрав гілля, проте лишив кілька сучків, і вийшло щось подібне до драбини. Потім виліз на дуба і віддер від нього тонку ліану. Спершу він подав Робертсові стовбура, далі кинув ліану й сказав поприв'язувати до неї собак. Робертс так і зробив: прив'язав одного поясом, а другого хусткою. Тоді мисливці витягли їх на берег.

— А як нам дістати ведмедя? — спитав Гарпер. — Він же важить принаймні триста п'ятдесят фунтів. Без мотузки доведеться нам лишити його в річці!

Асоваум кивнув головою.

— Гм! Так буде найкраще. Бачите он ті дві трухляві колоди при березі? Ми скотимо їх у річку, прив'яжемо до них ведмедя, і Асоваум попливе вниз за водою. За півтори милі звідси живе містер Баренс. Ви ж візьмете коней і поїдете вздовж очеретяних заростів. А навзаході сонця ми всі вже будемо в Баренса.

— Добре придумав, Асовауме! — гукнув Робертс, що тим часом спритно видряпався по тонкому стовбурі на берег.

Асоваум усміхнувся, але нічого не сказав. Він скотив у річку колоди і двома стяжками лубу міцно прив'язав до них ведмедя. Не минуло й чверть години, як Асоваум уже впорався з роботою. Тоді поклав рушницю на ведмедя, що на легких колодах наполовину витикався з води, і де плавця, а де вбрід попровадив свій незвичайний пліт униз за течією.

— Індіяни завжди знайдуть раду, — сказав Гарпер, коли Асоваум щез за поворотом річки. — Мають на диво практичний розум і вже як щось надумають, то неодмінно зроблять. Ну, а тепер рушаймо! Сонце за годину сяде, а я б хотів вибратися з цієї дичавини завидна. Де ті собаки? Ану гайда! Ввечері матимете добру поживу.

Собаки посхоплювалися й побігли за мисливцями. Раптом Гартфорд, крамар, зупинився й схопив Робертса за руку.

— А гляньте-но туди, бачите? — схвильовано мовив він.

— Що? Де?

— Он у кущах! Щось рудіє!

— Мабуть, олень. Щойно встав. Стріляйте, поки не пізно, а то собаки потім не нападуть на слід!

Крамар хутко звів рушницю, прицілився і вистрілив. Олень підскочив угору й щодуху кинувся в хащі.

— Улучив! Улучив! — Зрадів крамар і побіг до того місця, де стояв олень.

— Бачите? Тут лишилась кров, і Попі тепер його вистежить. Він добрий собака, чує кров.

Але собаки велися якось дивно. Правда, Еді й ще деякі помчали за оленем. Зате Воч, Гарперів пес, пильно обнюхував кущі навколо і наче й не чув скавуління тих собак, що побігли в ліс. А Попі сів, задер морду й так жалібно завив, що й мертвого зворушив би.

— Що з ними, в дідька, сталося? — здивувався Робертс, підходячи ближче. — Виє, що ви не влучили в оленя?

Попередня
-= 16 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!