Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > На дикому Заході

Тим часом не всі поселенці, що приїхали до Малінса, молились разом з Раусоном. Невеликий гурт розташувався кроків за півтораста від зборища. Серед них були Баренс, крамар Гардфорд, Робертс і Вілсон, молодий поселенець з тієї самої річки, але з другого берега. Вони щойно замовкли, бо Раусон так волав до бога, що аж їм було чути.

— І до чого оте скигління, — мовив нарешті Вілсон. — Вічно він читає мораль і направляє на правдивий шлях. Мені вже все це остогидло.

— А мені, думаєте, не остогидло? Завжди він торочить про царство небесне. А хто знає до пуття, що воно таке? — докинув і собі Робертс.

— Я думаю, що навіть той святенник, який так побожно закочує очі, не покаже нам дороги до нього, — мовив Баренс. — Не подобається він мені.

— Моя жінка схибнулась на ньому, — пожалівся Робертс. — Учора ввечері заявила, що він святий; мовляв, їй на серце спадає добро і благодать, коли він заходить до хати.

— Хай нас бог милує! — злякано вигукнув Баренс. — Так у нього скоро й крила виростуть, і він літатиме по деревах та їстиме манну небесну.

— Гляньте, як сьогодні по обіді стерв'ятники розліталися, — сказав Вілсон. — Це вже двадцять третій летить на захід, відколи я тут лежу.

— Начебто проповідь кінчається, — зрадів крамар, що мовчки дослухався до їхньої розмови. — Це вже остання пісня — я її знаю.

— Хвалити бога, справді скінчилася, — мовив Вілсон. — Сьогодні Раусон швидко впорався.

— У нього чогось дуже поганий вигляд, — сказав Робертс. — Я аж злякався, як здибав його край поля.

— Край поля? А я думав, що він приїхав згори, з північних селищ, — озвався Вілсон.

— Ну, він міг звідти й приїхати, — сказав Баренс. — Якщо він за три милі звідси звернув праворуч, щоб обминути багнисті місця, то десь приблизно край поля й повинен був вийти.

Коли проповідь закінчилась, усі заворушилися.

— Вже пізно, люди добрі, — сказав Сміт, що мав славу дуже побожного. — Сонце заходить, а мені ще стільки миль їхати. Вілсоне, ви зі мною?

— Цього разу ні, — відповів той. Я пообіцяв Баренсові, що проведу його додому, він хоче мені розповісти за пригоду, яка сталася з ним цього тижня.

— Боже милостивий, що з тим чоловіком таке! — вигукнув раптом Баренс.

Він вражено втупився в молодого хлопця, що ту мить вийшов з гущавини й прямував до них. Хлопець дивився поперед себе виряченими очима і був такий смертельно блідий та наляканий, що жінки позадкували від нього, а Вілсон скочив на ноги й крикнув:

— Голвею, чи ви збожеволіли, що серед білого дня ходите, як сновида, й лякаєте людей. Що сталося?

— Сталося страшне, — простогнав юнак. — Страшне. Там, у старій хатині над річкою…

— Ну, що там? — . спитало зразу десятеро голосів.

— Дайте я спершу віддихаюсь. Там, у старій хатині… лежить… мені аж моторошно стає, як я згадаю про те… лежить індіянка.

— Алапага? Асоваумова жінка? О, який жах! — загукали з усіх боків. — Як ви її знайшли? Що ж сталося?

— Вам треба самим поглянути, і негайно ж. Не можна нізащо залишати там тіла на ніч. Вовки вдень іще бояться заходити до людського житла, але як тільки стемніє — а сонце вже зовсім сідає, — вони посмілішають і роздеруть її.

— Де Асоваум? — спитав Робертс. — Може, він уже пішов по сліду вбивці?

— І кинув свою скво непохованою? — озвався Баренс. — Ні, він би так ніколи не зробив.

— А не може бути, що то Асоваум сам… — мовив Сміт, боязко озираючись. — йому завжди не подобалась її нова віра, і він не раз дорікав, що Алапага ходить молитися до білих.

— Швидше я повірю, що він убив би свою власну матір, — палко заперечив Робертс. — Я знаю, як він її кохав. Але нам треба їхати, час минає, а туди шлях не близький. У вас є лучина на смолоскипи?

— Скільки завгодно, — відповів Малінс, — зараз наколють. Нам треба справді негайно виїжджати. Де містер Раусон?

— Ось я, — відповів проповідник, що стояв, забутий усіма, спершись на дерево. — Нам треба не гаяти ні хвилини, бо мусимо вислідити злочинця.

— Бог з вами, містере Раусоне, — сказала місіс Робертс, ви повинні лишитися тут. Ви ж хворі, дуже хворі. Бліді, як смерть.

— А я гадаю, що то мій обов'язок, — заперечив проповідник, — хоч мені й справді дуже болить голова.

— Ні, ми вас нізащо не візьмемо з собою, — сказав Малінс. — Ви ще дужче заслабнете.

— Лишайтесь собі спокійно тут, — втрутився Робертс у розмову. — У вас таки поганий вигляд. І сьогодні ми виконаємо свій сумний обов'язок без вас. От завтра на похороні, то інше діло, якщо ви почуватимете себе краще, то ваша допомога згодиться.

Проповідник мовчки кивнув і хотів був іти в хату, коли це дорогу йому заступила наречена. Вона подала йому руку й схвильовано прошепотіла:

Попередня
-= 36 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!