Слава ЗСУ!

— Добре, — мовив Баренс, — я згоден. Але чи спершу не пошукати нам слідів убивці?

— Ні, тільки дарма час згаємо, — заперечив Робертс. — У хатині долівка тверда й суха, а надворі дощ усе змив. Ні, зараз годі й думати шукати вбивцю. Але хоч хто б він був, а від нашої кари не втече.

— Я б хотів ще раз заглянути до Асоваума, — нерішуче мовив Браун.

— Краще сьогодні вже не турбуймо його, — сказав Робертс.

Фермери запалили погаслі смолоскипи, сіли на коней і повільно поїхали назад до Малінса. А в самітній хатині серед мертвої тиші лишилося двоє людей, що жили чужинцями серед народу, який знищив їхнє плем'я; а тепер серед того народу знайшлася підступна рука, що вбила й Алапагу.

Індіянин сидів біля своєї дружини й мовчки, задумливо дивився на її спотворене мукою, закривавлене, а все ж гарне обличчя. Ватра тим часом пригасла; тільки подеколи з неї вихоплювався промінчик і осявав кімнату. Зненацька Асоваум схопився, з гарячковим поспіхом роздмухав вогонь, обернувся до забитої й пильно став приглядатися до неї.

Та ба! Непевне світло обдурило індіянина; йому здалося, ніби застигле обличчя ожило, а бліді вуста розтулилися. Він ніяк не міг повірити, що Алапага лежить перед ним нежива. Але страшна правда була надто очевидна. Алапага, Квітка Прерій, була мертва.

Асоваум іще раз перегорнув жар, спалахнуло яскраве полум'я, і в хатині стало видно як удень. Він обійшов навколо тіла, шукаючи слідів убивці. Однак долівка була надто тверда, щоб на ній лишився чіткий відбиток людської ноги, а якщо й лишився, то його затоптали фермери. Тільки біля рожнів, на яких Алапага сушила оленяче м'ясо, він помітив на розвіяному попелі слід, не затолочений тими, що були тут увечері.

Асоваум довго й уважно роздивлявся його. Але виміряти, який той слід завдовжки, не можна було, бо в попелі відбився тільки передок черевика, такого, як носив Браун. А може, це і є його слід?

Адже Браун щойно був у хатині. Все ж Асоваум приклав держак томагавка й відзначив ширину носка, а тоді довго, задумливо дивився на той відбиток у попелі.

Самого цього сліду було не досить. І Асоваум знову почав ходити по кімнаті, шукаючи, чи не залишив там убивця хоч чого-небудь, і нарешті знайшов закривавлений томагавк своєї коханої. Брутальна рука, видко, шпурнула томагавк у куток, і Асоваум аж тепер його вгледів.

Коли індіянин побачив кров на легкій, але гострій зброї, його вуста вперше торкнула горда усмішка. Алапага померла, як і належить індіянці. Перше ніж загинути, вона пролила ворожу кров. Але від того думка про її втрату ще дужче різнула Асоваумове серце. Він міцно стис у руці томагавка, випростався й пекучим поглядом обвів хатину, ніби хотів вистежити ворога й переможно шпурнути його на долівку. Однак холодний спокійний розум переміг. Асоваум ще раз оглянув кожний куточок маленької кімнатки, тоді вийшов надвір і обшукав кожен кущ і кожну латку моху. Та все дарма. Дощ змив сліди. Асоваум повернувся до хатини.

Тут він приготував своїй забитій дружині смертне ложе. Постеливши Алапажину ковдру, поклав на неї померлу, потім приніс від річки води, змив Алапазі кров з обличчя, підмостив під голову свою ковдру, аби небіжці було зручно лежати, й спробував скласти їй руки. Але правиця була міцно стиснута в кулак. Асоваум спробував силою розправити мертві пальці, проте вони не подавалися. Він уже хотів лишити так, як є, коли намацав у кулаці якусь річ. То був роговий ґудзик, що його Алапага вирвала в свого ворога в смертельній боротьбі.

Але що міг зарадити той ґудзик? Асоваум сумно похитав головою, однак ґудзика сховав у патронташ, що висів йому при боці. Потім знову тихо сів у ногах у дружини, ніби вона спала, а він охороняв її сон.

Так він сидів нерухомо багато годин. Все заніміло. Асоваумова темна постать усе ще чипіла коло померлої, коли прохолодний ранковий вітер струсив росу з кущів і на сході почала займатися сторона.

Аж ось надворі почувся гомін, і в тиху оселю скорботи зайшли Браун з Вілсоном.

— Ходімо, Асовауме, — сказав Браун. — Розвій своє горе, бо воно тебе згризе. Нумо до діла: спочатку поховаємо твою дружину, а потім — помстимось за неї.

Індіянин слухав його байдуже. Та після останніх слів очі йому враз запалали. Він скочив на ноги й крикнув:

— Помстимось за неї! Так, помстимось! Ходімо, брате мій!

Він узяв томагавка дружини, заткнув його за пояс і разом із Брауном та Вілсоном переніс померлу в хисткий човник, що гойдався на хвилях, припнутий до куща лози.

Вілсон запропонував Асоваумові трохи попоїсти, але той відмовився, мовчки сів на своє звичне місце біля стерна й спокійно та впевнено повів човен проти води, до Гарперової хати, до якої було миль із десять.