Слава ЗСУ!

— Цить, Гекторе! Цить, Дейку! — сердито гримнув він на собак. Потім звернувся до незнайомця: — Злазьте з коня! Мій служник догляне його.

Елен тим часом заходилася колоти скалки засвітити в хаті. Скоро блиснув вогник, і Браун зміг розглядіти незнайомця, що зайшов до кімнати.

То був присадкуватий чоловік, веснянкуватий, із жвавими сірими очима та довгим білявим волоссям, вбраний у бавовняну куртку й такі самі штани. Він поклав біля коминка старі сакви, в яких, либонь, було все, що могло знадобитися верхівцеві в дорозі серед дикого пралісу. Погляд його неспокійно перебігав з Еткінса на Брауна. Він, мабуть, ніяк не міг вирішити, хто з них господар і до кого йому звертатися.

Місіс Еткінс, певне, була не дуже вдоволена новим гостем, який додавав їй ще більше мороки, бо взяла дитину на руки, загорнула в ковдру, звеліла Елен захопити скіпок та жару і йти за нею в другий будиночок, щоб відразу запалити там вогонь у коминку. Елен швидко зробила, що їй наказано. З усього було видно, що господиня цього вечора більше не вийде до гостей.

— Вітер надворі скажений, — мовив нарешті чужинець.

— Так, погода не дуже добра, — озвався Еткінс, допитливо позираючи на гостя. — Ви, мабуть, здалека їдете?

— Ні, не дуже. З Міссісіпі.

— І хочете далі на захід?

— Атож. До форта Джібсона. А далеко ще звідси до Фурш-ля-Фев?

— Я живу на річці, — відповів Еткінс і перезирнувся з чужинцем.

— Тут можна їхати півдня попри річку й не побачити її, — втрутився в розмову Браун, — бо вздовж берега тягнуться густющі зарості очерету на чверть милі завширшки.

— Я так і думав, що річка має бути близько. Гарний очерет — є чим годувати худобу. Тут, мабуть, і пасовиська добрі?

— Дуже добрі, — відповів Еткінс і знову перезирнувся з чужинцем, що водночас краєчком ока позирав і на Брауна. Але Браун задумливо дивився на вогонь у коминку, наче пригадуючи щось напівзабуте.

— Я швидко їхав, та ще й вітер губи сушить, — озвався чужинець по недовгій мовчанці. — Чи не дасте ви мені води напитися?

— А чого ж, будь ласка, — відповів Еткінс і швидко пішов по воду.

Тепер і Браун, щось раптом пригадавши, глянув на чужинця й зустрівся з його пильними очима. Але той зразу ж перевів погляд на Еткінса, взяв у нього з рук кухля й став поволі-поволі пити.

— Я почув, як цей добродій попросив води, та й собі захотів, — сказав Браун, опанувавши себе. Він згадав усю розмову в тій моторошній хатині на Арканзасі й нізащо не хотів дати їм узнаки, що має якусь підозру чи здогадується, що вони порозумілися.

— Стривайте! — вигукнув Еткінс. — Не пийте холодної води. Може, сьорбнете спочатку по краплі віскі? А тоді вже й вода не зашкодить. Ось, містере Брауне, наливайте собі, — мовив він, подаючи пляшку. — Лийте, лийте, там тільки на дні. А тепер ви, добродію. Як ваше прізвище? Мене звати Еткінс, а цього пана — Браун.

— Моє прізвище Джонс, — відповів гість. — Джон Джонс. Ну, будьмо знайомі, містере Еткінсе. Будьмо знайомі, містере Брауне.

Елен тим часом заходилася стелити на підлозі ковдри та сінники й лаштувати постіль. Еткінс спитав її, як там дитина. Дівчина відповіла, що малому, мабуть, щось дуже болить, але що — ніхто з них не знає.

— Ти можеш на чверть години відлучитися від неї? — спитав батько.

— Я не знаю… Місіс…

— Ну добре, добре, постав лиш горщика до вогню, — перебив її Еткінс. — Треба швидко приготувати вечерю містерові Джонсові.

Він вийшов з кімнати. Гості мовчки сиділи біля коминка. Браун дивився, як струнка дівчина швидко й спритно готувала вечерю. Джоне задумливо копирсався довгою палицею у вогні, відколупуючи жарини від великих головешок. Він тільки раз нетерпляче глянув на дзиґарі над коминком, а потім на двері.

Нарешті зайшов Еткінс, і на той час постигла вже й вечеря для пізнього гостя.

Однак Елен довелося й далі куховарити, бо перед дверима знову затупотіли коні, почулися жіночі голоси, й місіс Еткінс різким голосом наказала їй приготувати великий глек кави.

Браун все ще задумливо сидів біля коминка; аж ось Еткінс запалив другу скіпку й приязно сказав йому:

— Містере Брауне, ви, либонь, стомилися. Якщо ви хочете лягати, то я вас проведу.

— О, мною ви не клопочіться! — мовив юнак.

— Ми ще маємо нагорі ліжко, — повів далі Еткінс. — Там ніхто вам не заважатиме. А вранці встанете, коли самі захочете, й поїдете до Боувіта.

— До вас, я чую, приїхали якісь жінки?

— На жаль, приїхали, — зітхнув фермер. — Дай боже, щоб бідолашній дитині полегшало, а то вони залікують її до смерті. Ну, то якщо…

— Атож, я сам бачу, що мені краще йти спати. На добраніч, панове! Містер Джоне, мабуть, пізніше теж прийде до мене?