Слава ЗСУ!

— От спритні, хай їм чорт! — вигукнув Котон. — А я дивуюся, чого в Міссісіпі так багато трупів!

— Так, вони вже вміють з ними впоратись, — мовив Раусон. — Але їхній промисел мені здається надто кривавим. Я з таким не хочу мати до діла.

— Я теж. А якщо в човні є жінки? — спитав Котон і аж здригнувся.

— Молодих жінок залишають на острові й суворо охороняють, бо кожен член ватаги може мати жінку.

— То вони їх не вбивають? — спитав Джонсон.

— Я не знаю, і це мене не цікавить, — відповів Раусон. — Але найголовніше те, що острів завжди може стати для нас останнім пристановищем. У найбільшій скруті нас там приймуть і оборонять. На це ви можете покластися.

— Хтозна, може, скоро нам доведеться скористатися з гостинності тих людей, — задумливо мовив Котон.

— Однак якщо ви побуваєте на острові, — застеріг Раусон, — то станете вже назавжди їхній.

— А ви вже були там? — обережно спитав Котон.

— Ні, ще не був, — коротко відповів проповідник. — А де Вестон? Може, його повідомити про небезпеку?

— Еткінс послав його до селища вгору по річці, — відповів Джонсон. — Завтра він має бути в Еткінса, а потім і до мене зайде.

— Я стомився, — позіхнув Котон. — Ляжу спати.

Він постелив кілька оленячих шкур, що лежали в кутку, ліг, укрився старою ковдрою й відразу ж міцно заснув.

Джонсон і Раусон сиділи біля коминка й мовчки дивилися на вогонь. В обох, видно, ще було щось на серці, але ніхто не хотів починати розмову. Нарешті Джонсон тихо озвався:

— Ти боїшся, що нас викрили?

— Ні, — так само тихо відповів проповідник. — Ні, але думаю, що викриють.

— Як?

— Я боюся, що індіянин має якусь підозру. Він на мене сьогодні так глянув, що я майже певен цього.

— Ти, правда, маєш особливу причину боятися індіянина, — прошепотів Джонсон. — Ти знищив усі сліди?

— А то ж як. Одежу я виправ тієї самої ночі, хоч з пораненою рукою мені було не легко. Дірку на рукаві, що її прорубала томагавком та відьма, залатав, а ножа цілий тиждень тримав закопаного в землі.

— А як з тим, другим… Не знайшовся ножик?

— Ні, — відповів Раусон ще тихіше. — Він у Робертсових руках. Я його сам бачив. Він питав мене, чи я його знаю. Сам дивуюся, Джонсоне, як я ту мить не виказав себе.

— На Арканзасі вбито якогось багатого торгівця і взято тисячу доларів, — сказав Джонсон, скоса позираючи на приятеля. — Ти саме був у тій місцевості. Нічого про те не чув?

— Хай тобі чорт! Плещеш казна-що! — вилаявся проповідник. — Чи я повинен знати про кожне вбивство в штаті? Дбай про свої власні справи й лиши мене в спокої. А чи ти певен, що Вестон триматиме язика на зашморзі? Не треба нам було посилати його аж до острова.

— Я думаю, що він відданий хлопець, — заперечив Джонсон. — Хоч, звичайно, людині в душу не заглянеш. А ти справді завтра одружуєшся?

— Так. Правда, обставини не дуже сприятливі, але це найкраще, що я можу зробити. Коли все виявиться, то, мабуть, це буде мій найменший гріх, що я наостанці подумав ще й про жінку собі.

— А ти дома приготував щось на випадок, якби довелось тікати?

— Ну, ти ж мене не перший день знаєш. В очереті, зразу за хатою, схований човен, невеличка валізка з усім потрібним у дорозі стоїть запакована від самої тієї ночі, як індіянка викрила нас, і зброя завжди лежить напохваті. А про таємний хід ти сам здоров знаєш.

— Скільки чоловік уміститься в човні?

— Четверо, а при біді навіть п'ятеро. Він чималий і дуже легкий. З трьома веслярами ми за шість годин допливемо до Арканзасу.

— Тоді все гаразд. Хоч краще, аби він нам не пригодився. Якщо ми цього разу зіб'ємо регуляторів із свого сліду, то нам нічого боятися. Ну, на добраніч. Лягай он там на сіннику. Я тим часом ще погляну на твого коня.

Раусон був стомлений, тому залюбки скористався з запрошення, і невдовзі обидва вже спали. Зненацька серед нічної тиші пролунав різкий крик пугача. Потім другий раз, треь тій. Джонсон підвівся, переступив через Котона та Раусона й пішов до дверей.

— Чого ти товчешся по хаті? — спитав Раусон, якому той настоптав руку.

— Чув пугача? — тихо спитав Джонсон.

— То й що? Хочеш його застрелити?

— Цить! — Джонсон прислухався.

Знову закричав пугач, тепер уже чотири рази підряд.

— Це Еткінс! Що його пригнало сюди серед ночі і в такий туман? Ходіть! — гукнув він, відчиняючи двері. — Ходіть, тут друзі!

Фермер переліз через низький паркан і підійшов до хати.

— Добрий вечір, Джонсоне, — привітався він. — Пізні гості, правда?

— Гості? Кого ти ще привів?

— Одного приятеля, що пригнав товар. Він хоче познайомитися з вами. А хто у вас сьогодні є?