Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Місіс Робертс з Гарпером тим часом пробували завести розмову з проповідником. Однак Раусон був сьогодні неговіркий і якийсь на диво неуважний.
Зате не мовчали дівчата, що, взявшись за руки, походжали по подвір'ю. А коли Робертс з Баренсом повернулися від потоку, дівчатам додалося ще й роботи — вони мусили патрати індиків.
Раусон тим часом заспокоївся. Здавалося навіть, що він надумав на цей вечір скинути з себе машкару поважного, суворого проповідника. Він став жвавий, веселий, і навіть Маріон позирала на нього прихильнішим оком. Місіс Робертс була захоплена, а господар двічі відводив Баренса вбік і по секрету звіряв йому свою надію, що проповідник, видно, переміниться. Одне те, що він ось уже шість годин гостює в них і ще не починав казати проповіді, а друге, що він не тільки розмовляє невимушеніше, але й рухається якось інакше. Таким Робертс його ще ніколи не бачив. Та все ж молитва Робертса не минула, бо, перед тим як іти спати, Раусон проказав таку довгу та єлейну проповідь, що чоловікам ледве вистачило терпцю її дослухати.
Другого ранку, снідаючи, — а то була неділя, — Робертси складали план на день. Господиня пропонувала відразу ж вирушити всім гуртом до хати її майбутнього зятя, гарно прибрати там, пообідати, а вже звідти поїхати до судді. Раусон згодився, але просив товариство почекати його з півгодини, бо він, мовляв, ще має кудись навідатися, а за півгодини неодмінно вернеться.
Він сів на коня й швидко поїхав дорогою.
ЗАСІДКА
Коли Вестон вийшов з Еткінсової хати, регулятори відчули себе вільніше.
Картіс підійшов до дверей і задумливо глянув на чорні хмари, що насувалися з заходу.
— Здається мені, що буде сьогодні буря, — мовив Еткінс. — Хоч би не знявся, ураган. Шість років тому на Вайтрівері отаке насувалось, а потім як почалося!
— А ви шість років тому жили на Вайтрівері? — спитав Кук.
— Так. Милі за дві нижче від дороги, що веде з Мемфіса на Бейтсвіл.
— Мешканці Вайтрівера твердо обстоюють своє право, — засміявся Кук. — Конокрадові зразу — як вони кажуть? — чіпляють банта на шию.
— А я їх за це й не звинувачую, — озвався Картіс. — Жодна порядна людина не стане жаліти конокрада, а насамперед той, хто має коні. Правда ж, Еткінсе?
— Ваша справедливість дуже однобока, — ухильно відповів той і перевів розмову на інше: — Ви вже, мабуть, зголодніли? Я зараз…
— Дякуємо, дякуємо, — сказав Картіс. — Ми добре пообідали, тож можем почекати.
— Ну, то я принесу світло, бо вже темніє. А хай йому чорт, який вітер надворі!
Він вийшов з кімнати, І регулятори лишилися самі.
По хвилі Кук озвався:
— Мені справді шкода, що Еткінс теж належить до цієї банди…
— Говоріть тихіше, — спинив його Картіс. — Дідько його знає, чи там нагорі ніхто не сховався. Мені теж шкода. Еткінс взагалі непоганий чоловік, мені він завжди подобався.
— Цікаво, що вони з ним зроблять, — задумливо казав далі Кук. — Я б не хотів, аби його повісили. Кару він заробив, але вішати…
— Ні, вішати його не можна, тільки…
— Цитьте, він іде, — перебив його Кук. Господар зайшов до кімнати із світлом.
— Багато людей з Пті-Жана було на зборах? — спитав він.
— Не дуже, — відповів Кук. — Завтра ж у них відбудуться свої збори. Там був один чоловік, що шукає своїх покрадених коней.
— Напівіндіянин? Він і в мене був, питався, чи не бачив я коней. Але, на жаль, я нічим не міг його потішити.
— То ви ніде не бачили їх? — пильно глянув на нього Кук.
— Звичайно, ні. Де ж би я міг їх бачити, — відповів Еткінс. — Я ось уже два тижні взагалі не відлучаюся з дому.
— Чого то собаки так гавкають? Хтось прийшов, чи що? — мовив Картіс.
— Може, — погодився Еткінс. — Зараз погляну.
Він вийшов надвір. Картіс прошепотів Кукові:
— Тихо, то Стівенсон! Але він прибув невчасно. Треба було неодмінно перечекати бурю.
— Чи далеко звідси ще до річки Фурш-ля-Фев? — гукнув голос знадвору, перекричавши гавкіт собак.
— А бий його лиха година! — пробурмотів Еткінс сам до себе й зіскочив з ґанку. — Щось надто швидко, коли це вже другий табун. Джонс казав же, що коні будуть аж через вісім днів.
— Вона ось тече за хатою, — сказав він уже голосно до чоловіка, що сидів на коні, загорнутий у широкий дощовик. — Хто ви такий, добродію? Мене звати Еткінс.
— А пасовиська у вас добрі? — питав далі прибулець.
— Звідки ви приїхали? — перейшов на шепіт Еткінс.
— Дайте мені напитися води.
— От чорт! Джоне мені казав, що аж через вісім днів…
