Слава ЗСУ!

Пролунала перша строфа, потім друга, третя, четверта. До нього поверталася його власна забута пісня:

Як хочеться поглянути на світ

За пасмом гір високих!

А тут лиш сніг, що вкрив останній цвіт,

І темні сосни ронять смуток з віт.

Чи й в сосон у цих зелених

Туга така, як у мене?

Орел здійнявся у небесну вись

За пасмом гір високих,

Під ним ліси і луки розляглись,

Принишк у них і птах, і хижа рись.

Добре йому там літати,

Край невідомий вітати!

Лиш яблуню не тягне у краї

За пасмом гір високих.

Весна настане, і в гіллі її

Співатимуть до ранку солов’ї.

Й снити вона до світанку

Буде під ту колисанку.

Тому, хто двадцять літ в цьому селі

За пасмом гір високих

Все мріє попоїздить по землі

І бачить, що надії вже малі,

Втіха лишилась єдина —

Пісня весела пташина.

Чом, пташко, ти прилинула сюди?

З-за пасма гір високих?

Таж, мабуть, кращі там поля й сади,

Більш простору, літати є куди?

Може, тому й прилетіла,

Що звеселить нас хотіла?

Невже ніколи не погляну я

За пасмо гір високих?

Невже у цих снігах зів’яну я

І, мов стіна, мені цих скель сім’я

Шлях заступатиме всюди,

Поки й життя мого буде?

Як прагну я душею в далину,

За пасмо гір високих!

Я в непроглядній твані цій тону

Й свою недолю, свій талан клену.

Хочу я волею впитись,

Годі об стіни лиш битись!

Я знаю, що колись та полечу

За пасмо гір високих:

Лишу цей паділ вічного плачу

Й піду в той світ, перед яким тремчу.

Поки ж про інше я мрію,

Дай мені, боже, надію!

Арне стояв, поки не відбриніла остання строфа, останнє слово пісні. Знов стало чути метушню і щебет пташок, а він усе не зважувався поворухнутись. Але йому кортіло дізнатися, хто то співав. І він нарешті рушив уперед, високо підіймаючи ноги й ступаючи так обережно, що навіть не зашурхотіла трава. На квітці перед самою його ногою сидів метелик. Він знявся, відлетів трохи далі, тоді ще далі, і так весь час, поки Арне йшов пагорбом. Та ось шлях Арне заступили густі кущі, і йому довелося зупинитись, бо з них, злякано писнувши, вилетіла пташка й шугнула вгору вздовж схилу. І тоді з-за кущів підвела голову дівчина, що сиділа там. Арне пригнувся до самої землі й затамував віддих. Серце в нього закалатало в грудях. Він напружено прислухавсь і боявся чимось зрадити себе. Бо то була вона, Елі!

Так минуло кілька довгих хвилин. Нарешті Арне обережно виглянув з-за кущів. Йому хотілося підступити трохи ближче, але в кущах могло бути гніздо тієї пташки, що вилетіла звідти, і він боявся наступити на нього. Тому він дивився крізь листя, що погойдувалось на вітрі.

Елі сиділа на осонні. Вона була в чорній сукні без рукавів і в хлоп’ячому, трохи завеликому на неї брилику, що весь час зсувався набік. На колінах у неї лежала книжка, а зверху на ній — пучечок лугових квіток. Правою рукою вона перебирала ті квітки, а лівою сперлась на коліно і схилила на неї голову. Вона дивилася в той бік, куди полетіла пташка, і, мабуть, плакала.

Нічого кращого Арне не бачив ні в житті, ні вві сні. Сонце золотило своїм промінням і її, і пагорб, на якому дівчина сиділа, а навколо неї і досі бриніла пісня, хоч Елі давно вже її скінчила. Арне і думав, і дихав у лад тій мелодії. Навіть серце його стукало їй у лад.

Елі взяла книжку, розгорнула її, та скоро знову згорнула й почала стиха наспівувати. Це була пісня «Надходить весна, і вся яблуня в брості», хоч Елі не пам’ятала добре ні слів, ні мелодії і часто помилялася. Найкраще вона знала останню строфу, тому кілька разів проспівала її, але трохи інакше, ніж Арне її склав: