Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
— Правда ж, схоже на те, що він купував усе це для якоїсь дівчини, але не зважувався дарувати їй? — мовила вона, вправно складаючи речі назад так, як вони лежали. Видно, вона вже не раз їх складала. — А тепер подивимось, що сховане в прискринку!
Маргіт відчинила його дуже обережно, наче там береглося щось незвичайне.
У прискринку лежала широка пряжка, така, як на пояс. Маргіт найперше показала її Елі. Потім показала дві золоті каблучки, зв’язані докупи. Та враз Елі побачила в прискринку молитовник з оксамитовими палітурками, застебнутими на срібні застібки, і більше вже ні на що не дивилась, бо на молитовнику гарними літерами був вибитий напис: «Елі Бордсдотер Беен».
Маргіт спитала, чи не примірить вона каблучку і, не діставши відповіді, глянула на Елі. В дівчини по щоках котилися сльози і поволі скапували на оксамит.
Тоді Маргіт поклала пряжку, яку тримала в руках, зачинила прискринок, обернулась до Елі і пригорнула її до себе. Тепер вони мовчки плакали обидві.
Трохи згодом Елі сама вийшла в садок. Маргіт подалась до кухні приготувати на вечерю щось смачне, бо от-от мав надійти Арне. Потім вона теж вийшла до Елі. Дівчина сиділа навпочіпки й щось писала на піску. Коли Маргіт підійшла ближче, Елі швидко стерла написане, глянула на неї і всміхнулася. В очах у неї все ще блищали сльози.
— Нема чого плакати, доню, — мовила Маргіт, погладивши її по плечі.
Раптом вони помітили крізь кущі чиюсь темну постать на дорозі. Елі кинулась до хати. Маргіт подалась за нею. В кімнаті стояв накритий стіл, а на ньому — каша на вершках, копчене м’ясо й печиво, та Елі навіть не глянула на все те. Вона сіла на стілець у кутку, де висів годинник, і притулилась до стіни, здригаючись від найменшого шурхоту. Маргіт зупинилася біля столу.
На кам’яних східцях почулась упевнена хода, потім у сінях вона стала швидша й легша, двері тихо відчинились, і до кімнати зайшов Арне.
І зразу ж побачив Елі в кутку біля годинника.
Він відпустив клямку й завмер на порозі. Від цього Елі ще дужче зніяковіла й схопилася з місця, але відразу пожалкувала, що не втрималась, і відвернулася до стіни.
— Ти тут? — тихо спитав Арне й почервонів.
Елі затулила очі рукою, ніби заслоняючись від сонця.
— Як же ти... — Арне не докінчив і ступив крок чи два до неї.
Тоді Елі опустила руку, обернулася до нього і, схиливши голову, заплакала.
— Хай тебе бог благословить, Елі! — мовив він і пригорнув її до себе.
Вона притулилася до нього. Він щось сказав їй пошепки, вона не відповіла, але обняла його за шию обома руками.
Вони довго стояли так. Навколо не чути було нічого, тільки водоспад співав свою споконвічну пісню.
Та ось біля столу хтось захлипав. Арне підвів очі й побачив матір. Досі він її не помічав.
— Тепер я певна, що ти не поїдеш від мене, Арне, — сказала Маргіт, підходячи до сина.
І ще дужче заплакала, але то були, як вона сама сказала, сльози радості.
Коли Арне того ясного літнього вечора проводив Елі додому, вони були такі заполонені своїм раптовим щастям, що майже не розмовляли. За них говорила природа, така прекрасна цієї тихої величної білої ночі. Але як він повертався після своєї першої прогулянки з Елі і назустріч йому сходило сонце, то відчув, що в душі його визріває пісня. Арне її не докінчив дорогою, бо ще був надто схвильований, та коли згодом вона склалась остаточно, то на якийсь час стала його улюбленою піснею. Ось вона:
