Слава ЗСУ!

— Проказуй за мною, — звеліла дівчинка. — Отче наш...

— Оченя...

— Що єси на небесах...

— Синє біся...

— Хай святиться ім’я твоє...

— М’ята є...

— Хай прийде царство твоє...

— Не хоцу!

— Хай буде воля твоя...

— Не хоцу, казу!

Ботулф позадкував з галявинки. Його прогнала звідти не молитва, він навіть не зразу помітив, що то була молитва. Але, дивлячись на дітей і слухаючи їх, він здавався собі брудним диким звіром, відштовхнутим від бога і людей. Ховаючись за кущами, він пішов звідти, перше ніж діти помітили його. Нічого в житті він ще не боявся так, як тих дітей.

Він скрадався лісом, уникаючи людських доріг. Куди йому тепер податися? До порожнього будинку, який він купив і обладнав для неї? Чи кудись далеко? Байдуже, бо хоч куди б він надумав піти, скрізь перед ним стоятиме вона.

Кажуть, той, хто вмирає, забирає з собою те, що останнє бачить. А той, хто отямлюється після злочину, забирає з собою те, що побачить найперше, і той образ лишається з ним навіки. Він побачив перед собою не Осту, яка ще недавно стояла на кручі, а невинну дівчинку, Агнесу. Навіть образ потопельниці злився в його пам’яті з постаттю малої дитини з піднятими ручками. Згадка про величезну любов Ости до цієї дівчинки якимось дивом сплутала їхні образи в його душі, а їхня разюча подібність раптом позбавила сенсу його ціломісячні сумніви, винна вона чи невинна. Може, і в Ості жила така дитина? Так, жила! Він бачив це, чи, радше, переконався аж тепер, що бачив. Досі він лише розмірковував, чи це справді була невинність, чи вона могла всміхатися так уже багатьом іншим, чи, може, в ній жила дитина, жила так глибоко в її душі, що прозирала тільки в її променистому погляді. Поки вона була жива, ненастанна зміна настрою, повсякчасний неспокій, вічна схильність до перебільшення, що часом спонукала перебільшувати й інших, вабили і відштовхували в ній, а тепер, після її сумної смерті, всі його згадки про неї злилися в образ невинної дівчинки, яка молилася в нього перед очима.

Хоч би до чого звертався він думками, шукаючи просвітку, скрізь натрапляв на цю дитину. Вона заступала йому всі шляхи до пошуків. Тільки-но він хотів простежити якусь хвилину їхнього короткого спільного життя з Остою від тієї ночі, коли потонув корабель, і до недільного ранку на кручі, як перед ним з’являвся образ тієї дитини. І ця плутанина так виснажила його духовно й тілесно, що через кілька днів він майже перестав їсти і скоро взагалі зліг.

Кожен бачив, що до нього підкрадається смерть. Той, хто мордується над загадкою, набирає такого дивного вигляду, що й сам стає загадкою для інших. З першого дня, відколи вони з Остою оселилися тут, його понура мовчазливість, її врода і їхнє відлюдне життя викликали в селі балачки. А коли жінка зненацька зникла, напруження дійшло до такої межі, що люди ладні були повірити в найнеможливіше. Ніхто не міг сказати нічого певного, бо ніхто з тих, що жили вздовж берега і прибережних скель або проїздили там, якраз не дивилися на кручу тієї миті, коли Оста, осяяна сонцем, кинулась у воду. І тіло її не прибилось до берега, щоб засвідчити смерть. Тому ще за його життя про нього ходили дивовижні чутки. Та й вигляд у нього був жахливий: він лежав худий, із запалими щоками, зарослий рудою бородою і рудим скуйовдженим волоссям. Великі очі на його обличчі були мов озерця, оточені кущами. А що він начебто не хотів жити, але й не помирав, люди вважали, що за його душу змагаються бог і диявол. Дехто навіть бачив нечистого на власні очі: весь в омахах полум’я, він добувався до вікна кімнати хворого, щоб погукати його. Інші помітили, як він у постаті чорного собаки нишпорив по подвір’ю або котився перед ними клубком вовни. А ще дехто, коли проїздив повз будинок, бачив, як усю садибу охоплювало полум’я, або чув, як від моря, виючи, гавкаючи й регочучи, до будинку поволі наближалася чудна валка, проникала крізь зачинені двері всередину, шаленіла в усіх кімнатах, а потім із таким самим лементом, скавулінням та іржанням поверталась до моря і там зникала. Челядь хворого порозбігалась від нього, пускаючи по селу страхітливі чутки. Якби не старе подружжя орендарів, яким він колись ставав у пригоді, ніхто б йому й води не подав. Та жінка теж дуже боялась, але все-таки доглядала його. Щоб прогнати нечисту силу, вона палила під ліжком у хворого солому. Та хоч він мало сам не згорів, легше йому не стало. Він тяжко мучився. Нарешті стара вирішила, що він, мабуть, чекає на когось. Вона запитала його, чи не покликати пастора. Він похитав головою. То, може, він хотів би побачити когось іншого? На це хворий нічого не відповів. Другого дня він, лежачи, раптом чітко вимовив їм’я Агнеси. Звичайно, це не була відповідь на вчорашнє запитання старої, але вона зрозуміла його саме так. Зрадівши, вона поквапилась до свого чоловіка й звеліла йому мерщій запрягти коня, поїхати до пастора й привезти Агнесу. В садибі пастора вирішили, що жінка добре не почула, хворий напевне кликав пастора. Проте старий наполягав на тому, що його прислано саме по Агнесу. Дівчинка була присутня при тій розмові й дуже злякалася, бо також чула балачки про чортів, про валку, що йшла до хворого з моря, але чула й про те, що він чекає на когось, щоб спокійно померти. І не здивувалась, що хворий згадав саме про неї, бо його дружина часто запрошувала її до себе. А коли хтось лежить на смертній постелі, його волю треба виконати, сказали дівчинці батьки, і, якщо вона щиро помолиться богу, ніякого лиха з нею не станеться. Дівчинка повірила їм і почала одягатись.