Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Немає сонця

Ядерний вибух таки відбувається. І розшматовує мене на криваве клоччя, на мертвий порох, на атоми... Мене нема. І нічого нема. Й ніколи вже не буде. І її тепла постать переді мною обертається неживим березовим стовбуром. Втім, я ще намагаюся повернути нас до життя. Хоча й усвідомлюю, в мент усвідомлюю, що марно.

– Але ж... він украв твою обручку, й сережки...

– Він вибачався... колінкував... І Тетянка...

– Я буду її батьком!

– Ти? Ти скоро поїдеш...

– Я залишусь!..

– Як?

– Ти лиш скажи...

– Хлопчику, хлопчику, ти ще юний, ти ще стрінеш, повір. Прости, прости... Не слід було... тебе... Але мені велося так самітньо, так холодно... І... я й не гадала, що ти... Прости мене... Йди собі. Дай я тебе на прощання...

Я відступаю:

– Не гадала? Що? Що не гадала? Що мені буде так? А хіба буває „не так”, інакше? Я інакше не знаю... Де він?

– Спить. Трошки, хм... відсвяткував повернення. То нічого.

– Пусти мене до нього.

– Боже, нащо?

– Я йому поясню, я скажу... Проситиму... Я без тебе не зможу...

На моїх очах з’являються сльози. І на її очах з’являються сльози. Ми стоїмо одне навпроти одного й плачемо. І не годні одне одного втішити. Між нами щось. Неприродне, нелюдське. Щось, яке розколює навпіл планети...

– Що ти, хлопчику, ти ще знайдеш собі... Ти так не переймайся, я ж просила...

– Я не можу, не можу не перейматися. Я не можу без тебе, віриш? Взагалі не можу.

– Йди, – тепер у її голосі ще й утома. – Йди собі й прости. Прости...

Вона просить у мене прощення. Може ще стане навколішки, може це в них сімейне. Я цього не хочу. І йду. Я мертвий. Я важкий. Я непідйомний. Тисячотонний непідйомний мертвяк. На вулиці моя тисячотонна нога тоне раптом у невидимій калабані, за халяву тече мокляк і огидно чвакає там за кожним кроком.

Либонь колись він був сильним вродливим мужньою чоловічою вродою, чогось же вподобала його для тебе твоя матуся. І була ваша перша зустріч, твої спаленілі щоки та його недоладні жарти; і була ваша перша постіль і він лежав потім, відпочивав, заклавши руки за голову, а ти – тихенько притулившись до нього збоку. Ви лежали й мріяли про майбутнє спільне життя. Він напевно був тоді роботящий, беручкий, і сокира співала в його вправних повносилих долонях, і рубанок, і садівницький ніж... А незабаром ти вже стояла й милувалася, як він працює, та дослухалася до вашої ненародженої ще дитини. І усміхалась. А він бачив та усміхався собі. Він був іще тоді стрункий, гарний, щоранку голився та густо одеколонився. Ти його не кохала, але вам було добре. Жінці завжди добре за роботящим розумним чоловіком. А тоді він запив. Він не міг не запити – тут усі п’ють. І ти знала, що він зап’є та що цьому не буде ради. Він перестав голитися, випив одеколон, полишив роботу.

А це повернувся. Либонь він пошкріб щоки заради такої оказії, але пошкріб погано: порізався, полишав щетину – він відвик голитися й руки тремтять. Ще триматимуть вони може зрідка сокиру, а рубанок, чи садівницького ножа – навряд. І він сидітиме навпроти тебе за столом, аякже – мужик у господі! Й дивитиметься на тебе спраглим поглядом і канючитиме „стопарика”. І буде скиглити й гладити по голівці Тетянку, та візьме за звичку жалітися їй на долю...

Попередня
-= 26 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!