Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Ніч ополудні

Умерти мовчки, зникнути — сказати легко.

Раптом спинився біля вікна. Зловив себе на підсвідомому повторюванні слів «Умри мовчки». Повторював їх незгідливим, заперечливим тоном, мовби хотів підкреслити їхню крайню безглуздість. Лише тепер помітив, що його намір відкинути пропозицію Іванова не був і наполовину таким твердим, як здавалося. Рубашов сумнівався навіть, чи його намір відкинути ту пропозицію і зійти зі сцени без слова взагалі був серйозним.

Умови ув’язнення Рубашова продовжували поліпшуватись. Вранці на одинадцятий день його вивели на прогулянку. Знайомий старий наглядач і той самий конвоїр, що водив його до голярні, випровадили його з камери. Віднині, сказав наглядач, йому дозволено прогулянку на подвір’ї, 20 хвилин щоденно.

Рубашов опинився у першій групі, що гуляла зразу після сніданку. Наглядач читав правила: будь-які розмови з іншими в’язнями заборонені, жестикуляція — також; заборонено передавати й приймати записки. Недотримання цих правил тягнуло за собою кару у вигляді скасування прогулянок та арешту до чотирьох тижнів у холодному й абсолютно темному ізоляторі.

Йдучи коридором, вони зупинилися біля камери 406. Наглядач відчинив двері, і Рубашов побачив камеру, подібну до власної. Помітив ліжко і ноги на ньому. То були ноги Ріпа ван Вінкеля. Мав на собі чорні черевики й штани в клітинку, обтріпані долі, але загалом мовби щойно куплені. Наглядач пробубонів низку правил і ноги почали зводитися, а тоді, не поспішаючи, опустилися на підлогу. За хвилину у дверях з’явилася підстаркувата людина, що часто кліпала очима. Все її обличчя вкрилося сіруватою щетиною. Крім поношених, але ще міцних штанів, мав на собі чорну жилетку й піджак. Ріп ван Вінкель зупинився у дверях і допитливо глянув на Рубашова. Тоді дружньо кивнув головою, і вже вчотирьох вони рушили далі.

Рубашов, котрий уже склав собі певну думку про сусіда з 406-ї, сподівався зустріти людину, розумово збочену. Натомість побачив, принаймні зовні, людину цілком нормальну. Очі в сусіда були проникливі і довірливі, як у дитини. Лише брова раз у раз сіпалася, мабуть, від довголітнього перебування у темній камері. Його хода, хоч і рухався він швидкими короткими кроками, найбільше зраджувала старість і вичерпаність. Спускаючись сходами, цей низький чоловік раптом спіткнувся й напевно впав би, коли б вартовий вчасно не підхопив його під руку. Ріп ван Вінкель щось тихо пробурмотів — надто тихо, щоб можна було розібрати, проте Рубашов здогадався, що в тому мурмотінні була щира, душевна подяка. Нарешті вони вийшли на подвір’я, де вже парами у широкому колі стояли в’язні. Пролунав свисток і коло заоберталося.

Вгорі височіло чисте, прозоре, блідо-голубе небо. Повітря ще зберігало кришталеву свіжість нічного снігопаду. З недосвідченості Рубашов не взяв ковдри й тепер мерз. Ріп ван Вінкель мав на плечах сіру накидку, яку йому при виході на подвір’я дав один з вартових. Мовчки ішов він поруч Рубашова, деколи підводячи зір до блідої голубизни неба. Краї накидки спадали до колін, ховаючи його, як ховає дзвін металеве осердя.

Не підводячи голови. Рубашов дивився на ряди вікон, намагаючись віднайти свою камеру чи камеру 402. Чомусь вірив, що, віднайшовши їх, побачить, хоч здалеку, обличчя офіцера з моноклем. Але всі вікна, заґратовані й по краях заліплені снігом, виглядали однаково, і ця цікавість раптом змінилася на співчуття до сусіда з 402-ї. «Офіцера з моноклем» ніколи не випускали з камери. Навіть не водили до голярні. Не викликали на допити...

Живе коло із в’язнів, поставлених парами, поволі оберталося. Рубашов скоса дивився на свого сусіда і бачив, що його уста ледь помітно ворушаться — Ріп ван Вінкель щось бурмотів до себе. Спочатку годі було розібрати, але з часом почувся тихий мотив: «Вставайте, гнані і голодні». Невже він справді збожеволів? Ні, божевільним він, мабуть, не був, але дивним — так. Скоса поглядаючи на сусіда, Рубашов пробував уявити собі, що означало бути відрізаним від світу впродовж двадцяти років. Двадцять років тому авто були рідкістю і мали майже комічний вигляд; радіо взагалі не було; імен сьогоднішніх партійних вождів ніхто не знав. І навряд чи хто передбачав тоді масові рухи, політичні зрушення, покручені, незрозумілі, приголомшуючі шляхи, якими пішла революція. В той час усі вірили, що двері до Утопії вже відчинено і що людство стоїть на її порозі.

Врешті Рубашов відчув, що ніяка фантазія не допоможе йому збагнути переживання сусіда, — його мистецтво дивитись на речі очима інших було тут безсиле: одна річ Іванов чи Хазяїн, чи навіть «офіцер із моноклем», і зовсім інша — Ріп ван Вінкель.

Попередня
-= 42 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!