Слава ЗСУ!

— Будеш? К-кажи — б-будеш?

Дмитруха хотів щось крикнути, але тільки пустив у калюжу бульки.

Нарешті не витримав і попросився:

— П-пусти! Ну п-пусти! Не б-буду! Не буду б-біль-ше! П-пусти!

І Фігура одразу пустив.

Здаля зі школи долинув дзвоник на урок.

Хлопці, так само мовчки, не кажучи ні слова, повернулись і побігли до школи.

За ними, вимахуючи й загрібаючи назад правою рукою, на напівзігнутих незграбно біг Фігура.

А капітан футбольної команди, верховода і командир Ігор Дмитруха сидів навпочіпки під ринвою біля калюжі і гірко-гірко плакав.

І можна було подумати, що то він наплакав цілу калюжу…

* * *

За другою партою у лівому ряду під стіною сидить рудий, як вогонь, хлопчик з кошлатими насурмоненими бровами. Це Тимко Довганюк. Як і Фігура, він недавно в класі, десь із третьої чверті минулого року, зразу після зимових канікул.

Поряд з ним сидить білявий кирпатий Павлик Назаренко, редактор класної стінгазети. Якби перед Новим роком хтось Павликові сказав, що він сидітиме за однією партою з рудим Тимком, Павлик голосно розсміявся б:

— Що?! Та я краще в клітці з тигром сидітиму! І приємніше, і безпечніше…

Перед Новим роком у Павлика були підстави так говорити.

Тому що…

Павлик Назаренко і Тимко Довганюк

Завтра — Новий рік.

Про це величезними кольоровими літерами написано на фасадах будинків, прикрашених гірляндами електричних лампочок.

Про це красномовно свідчать веселі усмішки Дідів Морозів з неприродно червоними носами, які дивляться на вас з усіх вітрин магазинів.

Це відчувається, нарешті, по тому загальному передноворічному святковому настрою, який охоплює всіх.

Павлик одягається і виходить у двір. Іскристі сніжинки миготять перед очима й ніжно лоскочуть Щоки… А снігу як багато!..

Ви коли-небудь ліпили сніговика?.. Ну, тоді ви, звичайно, знаєте, яка це весела й разом з тим кропітка справа. Вона потребує серйозності, таланту й, головне, сумлінної колективної праці. Мається на увазі, звичайно, не якийсь там миршавенький сніговичок-підліток, а справжній солідний новорічний сніговик, — двометрового зросту, з відром замість капелюха, з морквиною-носом і з мітлою в могутній руці. Сніговик, який цілісіньку зиму стоятиме в дворі, викликаючи подив і захоплення всіх, хто його побачить.

Саме такого сніговика й ліпила вся їхня «гоп-ком-панія», коли Павлик вийшов у двір (у цьому дворі жило аж вісімнадцять чоловік з їхнього «Б» класу).

Робота тільки розпочалась, і Павлик одразу приєднався до друзів.

Незабаром на горбочку біля паркану височів могутній тулуб сніговика.

Дівчата побігли по мітлу й відро, а Вася Дубчак, який уже другий рік ходить у художню студію, почав ліпити голову сніговика. Всі зачудовано стежили, як безформна брила снігу оживала просто на очах. Ось уже видно вуха, рот, підборіддя, вуглинки-очі… Велика товста морквина-ніс приліпилася над губами — і веселий симпатичний товстун-сніговик радо усміхнувся, немов дякуючи за те, що йому дали життя.

Це було так здорово, що всі заплескали в долоні.

— Ех, шкода, що навесні він розтане, — зітхнувши, сказала Тося Рябошапка.

— Нічого, до весни фе далеко! — легковажно махнув рукою Вал ера Галушкинський.

— В усякому разі, до весни простоїть — це факт! — авторитетно запевнив Ігор Дмитруха.

— Авжеж, простоїть!

— Абсолютно!

— Хо-ороший сніговик!..

А сніговик усміхався, і всім здавалося, ніби він аж підморгує — неодмінно, мовляв, простою до самісінької весни!

І раптом… раптом сталося несподіване.

З-за паркану вилетіла каменюка і вдарила сніговика по голові, аж усіх запорошило снігом. Гуркочучії покотилося порожнє відро-капелюх. Весела усмішка сніговика розсипалася на тисячі сріблястих сніжинок.

Якусь мить сніговик стояв без голови. Та нараз друга каменюка бухнула йому в груди, сніговик похитнувся, мітла вішала з його руки, він упав і розсипався…

— Бу-га-га! — з-за паркану показалась хлоп'яча голова в кошлатій шапці-вушанці.

— Рудий!

— Ах ти ж гад рудий!

— Руда кандала!

— Пожежна команда!

Вони на всі заставки лаяли хлопця, але навіть не зрушили з місця, щоб упіймати й покарати його. Вони добре знали, що це безнадійна справа. Він був невловимий.

Презирливо посміхаючись, хлопець глузливо помахав рукою і зник…

Його звуть Тимко. Але ніхто з них ніколи не називає його так, а дехто навіть не знає його справжнього імені. Для всіх він — ненависний Рудий, «руда кандала», «пожежна команда».