Слава ЗСУ!

А якщо загубить ключі?

Раніше ж ніколи не губила…

А якщо прорве кран?

Ну, прорве то й прорве. Олена викличе слюсаря. А він, Аспірин, телефонуватиме іноді — запитуватиме, як справи. Зрештою, є Ірина, вона живе сама, чому б їй не подбати про таку ж самотню дівчинку?

Рана на голові… Олена каже— дурниці, вона вперта, як осел, і горда, як гранітний пам’ятник. Але хіба Аспірин — фельдшер? Він і сам у такій ситуації не знав би, як лікуватися. Чим він може допомогти їй? От якби Ірина…

Вітаючись із консьєржем Васею, Аспірин уже точно знав, що полетить не сьогодні, а завтра. Зранку відбарабанить етер. А від «Куклабаку» відмажеться. Нехай Віскас кусає лікті.

Хоча — навіщо кусати лікті, якщо можна прийти в спорожнілий дім і взяти Олену з Мишком? Смішно навіть сказати, спецоперація: захоплення дівчинки і плюшевого ведмедя…

Десяток пошматованих трупів — і все. Іграшкового звіра буде нейтралізовано.

А хто стане шукати Олену, якщо вона раптом пропаде? Ніхто. Скажуть, поїхала до матері в Первомайськ.

Що за маячня. Навіщо їм дитина? Що вони робитимуть з дитиною? Хто і заради чого візьме на совість такий гріх? Коли Мишко перетвориться на пошматовану грудку вати…

Він струсив головою. Розвинута уява — для сучасної людини серйозна незручність.

Удома нікого не було: у понеділок Олена ходила на заняття, і така дрібниця, як розсічена шкіра на маківці, не могла її, звичайно, зупинити. Не знімаючи плаща й черевиків, Аспірин усівся перед піаніно. Відкрив кришку.

Він провчився в музикалці чотири роки: три класи плюс нулівка. Далі справа загальмувалася: як батьки не умовляли, Олексій кістьми лягав за право бути вільним. Іноді, коли мав охоту, сідав до інструмента і підбирав мелодії, а за рік його взяли в шкільний ансамбль, чомусь барабанщиком. І так усе почалося…

Він узяв один по одному кілька акордів, неживих і бляклих. Якби в нього була така ж сила волі, як в Олени, — чи зміг би він стати музикантом?

Можливо, що й зміг би. Тільки навіщо?

Він спробував відновити п’єску, що з дитинства засіла у нього в голові: «У садку». Він не пам’ятав ні автора, ні нот. М’язова пам’ять видобула з інструмента декілька веселеньких тактів, Аспірин посоромився того, як вульгарно вони звучать, і прибрав руки з клавіатури.

А може, він, Олексій Гримальський, і є Оленин загублений брат? Який забув себе і забив на творчість, такий от балуваний, несподіваний братик?

Він не стримався й засміявся.

Повернувся у шпарині ключ. Увійшла Олена — в руках футляр зі скрипкою й нотною папкою, за спиною ранець із ведмедем, з-під шапочки визирає край бинта, обличчя бліде, погляд упертий. Завважила Аспірина перед фортепіано. Здивувалася.

— Ти чого?

— Привіт, — сказав Аспірин.

— Привіт… Дали тобі візу?

— Ага.

— Вітаю, — мовила Олена після коротенької паузи й почала роздягатися в передпокої.

— Олено… — Він засміявся.

— Що? — Вона зупинилася в дверях.

— А я можу бути твоїм братом?

— Міг би. Як і будь-хто інший. — Вона відповіла одразу ж, без паузи, без найменшого подиву. — Я про це думала.

— То, може, це я і є? І ми з тобою, взявшись за руки, тепер підемо в прекрасну далечінь?

— Навряд чи. — Олена повісила папку на ручку дверей. — Коли ти летиш?

— Завтра. Почекай, ти сказала — міг би? А тепер не можу?

— А тепер я дещо зіставила, — Олена говорила підкреслено сухо, по-дорослому, — і зрозуміла, що ні. Це не ти.

— Я настільки не схожий на пропащого ангела?

— Геть не схожий. — Олена взула капці. — І я тобі сто разів казала, що мій брат — не пропащий ангел.

— Шкода, — сказав Аспірин.

Олена увійшла до кімнати й очікувально всілася на дивані. Аспірин, зітхнувши, підвівся і поплентався на кухню.

День, і без того короткий, губився в сірій імлі. Сніг не передбачався — дощ сіявся і сіявся з неба сірими павутинними ниточками. На розі загорівся ліхтар, і краплі на мить спалахнули, пролітаючи крізь перевернутий німб його розсіяного світла.

Аспірин глянув униз.

Повз ліхтар пробігла, розсікаючи калюжі кросівками, жінка в спортивній куртці з насунутим на лоба капюшоном. Розмірено ступаючи, не кваплячись і не збавляючи темпу, вона почалапала асфальтовою доріжкою й завернула за ріг будинку, тільки Аспірин її й бачив.

Він пригадав Оленині слова: «Просто їй особливо зле по вечорах». Але зараз був іще день, година четверта, не далі. З кімнати доносилась упевнена, жорстка, немов механічна, гама.

* * *

— Цього вистачить місяців на три, — сказала Олена, старанно перелічивши гроші.