Слава ЗСУ!

Жінка оглянула й обмацала її голову. Покивала, пробурмотіла щось собі під ніс, попросила Олену показати горло. Вислухала легені.

— Ти не боїшся уколів? — запитала веселим голосом.

Олена звела брови. Жінка бадьоро копалася у своїй лікарській валізці. Аспірин стояв зовсім близько; на мить вона й лікарка зустрілися поглядами.

Від страху та відрази у нього заніміли мізинці на обох руках.

— Це зовсім не боляче, швиденько, — воркотіла жінка, наповнюючи шприца. — Шов гоїться не дуже добре, є небезпека нагноєння, я вколю тобі чудовий швейцарський препарат, і ти вже завтра забудеш, де в тебе боліло…

— У мене вже й так нічого не болить, — повідомила Олена. — І в поліклініці нам сказали, що на мені гоїться, як на собаці… Правда, тату?

Вона дивилася Аспірину в очі й уперше назвала його татом. Це був сигнал — або погроза, або закид, або прохання про допомогу. Аспірин стояв посеред кімнати і не знав, що робити. Битися з цією лікаркою, чи що?

— У поліклініці, — жінка зневажливо посміхнулася, — такого препарату раніше не було, його тільки вчора привезли. Невже ти боїшся? Це ж зовсім не боляче.

Олена перевела погляд з Аспірина на лікарку й назад.

— Вибачте, — хрипло сказав Аспірин, — можна вас на хвилиночку?

— А можна потім? Я вже приготувала шприц, — трохи роздратовано озвалася формена тітка.

— Я хотів би уточнити, що за препарат, — сказав Аспірин. — У Олени… алергія. На деякі ліки.

— Он як? Тільки не на цей препарат. На нього не буває алергії.

— Можу я побачити етикетку?

Жінка дивилася на нього з неприхованим роздратуванням:

_— _Ви хіба медик? До чого ці суперечки?

— Не треба мені ніяких уколів, — сказала Олена. — Хто ви така, щоб до мене чіплятися?

Жінка швидко глянула на Аспірина. Той розвів руками: нічого, мовляв, не можу вдіяти; жінка поглядом зміряла відстань. Шприц засмикався у її руці, як жало.

Аспірин затамував подих.

Одночасно сталося кілька подій. Тітка стрибнула на Олену, як кобра, Аспірин кинувся, бажаючи стримати руку зі шприцом, сусіди зверху ввімкнули стереосистему, і в кімнаті розляглося низьке ревіння, схоже на віддалене гуркотіння грому.

Жінка струсила з себе Аспірина й відскочила аж до дверей. Олена сиділа, притискаючи ведмедика, і Мишкові пластмасові очки дивилися на лікарку і більше ні на кого. Аспірин ладен був заприсягтися.

Від ударів сусідської бочки, від металевих басів тремтіла стіна і хиталася люстра. Лікарка роздувала ніздрі; Аспірин уявив, як Мишко виривається з Олениних рук і, виростаючи на очах, піднімає пазуристі лапи. Як на стелю бризкає кров, синій формений костюм стає бурим, клаптями звисає шкіра і крик захлинається…

Лікарка упіймала його погляд. Гуділи баси за стіною — як гуркіт віддаленого грому. Лікарка перевела погляд з Аспірина на Мишка, тоді на Олену…

І пішла, мало не забувши саквояж.

* * *

— Отже, ти вирішив мене здати?

Олена каніфолила смичок, ніби нічого й не сталося. Аспірин нервово ходив із кутка в куток, руки досі тремтіли і мізинці німіли.

— Що це за тітка? Ти її покликав?

— Знаєш що, — Аспірин зупинився, — бери скрипку… Йди грай їм. Страх, коросту, пронос, що завгодно. Вони будуть приходити й приходити, а ти їм будеш давати концерти. Вперед. Вони мене будуть саджати, ти мене будеш відмазувати, доки у віконце не загляне снайпер із гелікоптера і не пристрелить нас обох.

Олена засміялася:

— Снайпер? Ой, не можу!

— Послухай, — він зчепив пальці, — ти все-таки моя дочка чи це брехня?

Олена пройшлася по скрипці смичком, трішки підстроїла струну «мі».

— Ти мені відповіси чи ні?!

— Заспокойся. — Вона глянула на нього поверх смичка, як нещодавно на лікарку. — Нікому ти насправді не потрібен, ніхто тебе не викраде, не посадить, не скривдить… А себе я зумію захистити. Не тремти.

І вона заграла гаму.

— Таж ні! — гримнув він, перекрикуючи скрипку. — Нічого ти не зумієш! Дзвони своєму гуру… своєму даху… цьому босому чмуру. Інакше вони візьмуть тебе, коли ти спатимеш, або на вулиці, або в музичній школі… Вколють снодійне і відвезуть, і я нічого не зможу зробити!

Олена грала, не звертаючи на нього уваги. Аспірин, як побитий собака, поплівся до себе і просидів в інтернеті аж до вечора, заливаючи каламутним потоком інформації і злість, і розгубленість, і страх.

Увечері ж, так і не зумівши себе стримати, зійшов на поверх нижче і подзвонив у сусідські двері.

* * *

День за днем падав сніг.

Їхні квартири, розташовані одна над одною, були колись близнюками. За десять із хвостиком років кожна змінилася відповідно до смаків господаря. Тепер Аспірину здавалося, що він існує у двох паралельних реальностях, і шлях між ними — два сходових прольоти; повертаючись до себе, він зітхав із полегшенням і смутком.