Слава ЗСУ!

Рухаючись, як муха в сиропі, він поставив повільну музику. Дожити б до ранку. І не треба ніякої гусарської рулетки, вистачить самої лише втоми, упасти на пульт і завмерти. І нехай хтось інший вирішує усі його проблеми…

— Аспірине?

Він повернув голову.

Дівчині було років двадцять, яскраво-зелені очі, веснянки, костюмчик, стилізований під матроску. Хуліганська посмішка. Аспірин міг заприсягнутися, що ніколи її не бачив: таких не забувають.

— А ти хто? — запитав він, безцеремонно її роздивляючись.

Вона випнула груди, навмисно підставляючись під його погляд:

— А я Касторка!

— Не наговорюй на себе, — сказав він, почуваючи перший проблиск інтересу.

Вона засміялася.

— Слухай, — сказав Аспірин, — до тебе в сумку мій диск улізе? Бо Костя, розумієш, подарував…

— Ого! — Дівчина повертіла диск у руках, ніби справді на цьому розумілася. — Давай, улізе, тільки я й собі такий хочу. Де Костя?

— Он сидить… Потім до нього підійдеш, а то повільний танець пропустимо!

І обняв її тут же, на порозі ді-джейської будки.

* * *

Ніч пройшла легко і весело. Аспірин прокинувся в чужому ліжку, цмокнув Надійну у веснянкувате плече і, загорнувшись у простирадло, пішов у ванну. Надійчині батьки каталися на лижах десь у Швейцарії, вдома було просторо й чисто, і, ніжачись під гарячими струменями душу, Аспірин посміхався, ніби гора в нього з плечей звалилася.

— Що в тебе є поїсти?

— Не знаю, глянь у холодильнику…

Цю сесію вона завалила і хотіла перевестися на вечірнє, але, за її власним висловом, «жопчин конкурс не пройшов». Батько став дибки і построїв не лише викладачів, але й саму Надійку.

— Слухай, ременем грозився. Тричі бігала перездавати! Вони вже мене шугалися!

— Він тебе тримає в лещатах? — запитав Аспірин.

— Він мені місце тримає у своїй конторі. У них знаєш, скільки юрист одержує?

Разом приготували легкий сніданок, Надя зварила каву.

— Я в «Куклабак» щодня ходитиму.

— То ходи…

— А я ще «Лапа-Радіо» слухаю.

— І даремно. Нічого псувати смак.

Надя образилася:

— А ти сноб? Вас усіх ця попса годує, а ви від неї носи вернете!

— Кому попса, а кому мати рідна. — Аспірин посміхнувся. — Де мій диск, який Костя подарував?

— А ти хіба вже йдеш? — здивувалась Надійка.

— У мене етер о дванадцятій.

Надійка підвелася, щоб віднести посуд у раковину. Аспірин не стримався і легенько плеснув її по задку.

— Гей! — Надя відскочила.

— Комарик сидів, — сказав Аспірин.

— Комарик?!

Вона витерла руки рушником. Підійшла до Аспірина, присіла поруч на ослінчик:

— Слухай, а ти навчиш мене треки зводити? Я теж хочу бути ді-джеєм!

— Запросто, — сказав Аспірин.

* * *

Він мав півгодини, щоб заскочити додому й переодягтися. Тала вода за ніч підмерзла, і біля під’їзду Аспірин ледь не брьохнувся. Відчинив двері; у квартирі було незвично тихо. Мабуть, Олена спала.

Перемінивши сорочку, він у самих шкарпетках пішов на кухню і витяг із холодильника пляшку пива. Мигцем подумав, як добре було б, якби Олени взагалі не було, якби вся ця довга й важка історія йому наснилася. Якраз усе налагоджується: з роботою чудово, з особистим життям — прекрасно, гроші є, пиво холодне, і чому б не жити й не радіти?

І саме в цю мить подзвонили в двері.

Лаючись упівголоса, Аспірин побрів у передпокій. Заглянув у вічко: перед дверима стояла Ірина.

— Привіт, — сказав він бадьоро. — Вибач, я вже вискакую на етер.

— Але ж сьогодні неділя, — здивувалася Ірина.

— Правильно… Попросили підмінити зранку, розумієш… о дванадцятій. Ні хвилинки вільної.

Ірина стояла, ніби не чуючи його слів. Світло-каштанове волосся було зачесане назад, і на лобі виразно виднілися дві вертикальні зморщечки. Аспірин раптом завважив, що вона схудла.

— Я все намагалася тебе застати… Вчора дзвонила, і позавчора, а сьогодні побачила, як ти під’їхав…

— Іро, ну пробач. Я повернуся з етеру й зателефоную, добре?

Вона не зводила з нього очей. Аспірин під її поглядом навіть глянув у дзеркало: що не так? Помада на комірі? Але ж сорочка свіжа!

Її ніздрі роздувалися. Він готовий був заприсяг-тися, що зараз вона чує, наче вовчиця, запах чужої жінки. При тому, що Аспірин вимився в душі, переодягся і взагалі думав про інше.

— Іро, що таке, ну справді, ні хвилинки…

Він раптом побачив, як розширюються її зіниці. Вибух — дві новонароджені чорні діри; він аж відступив:

— Що сталося?

Вона розімкнула губи, але нічого не сказала. Повернулася і пішла униз сходами. Ляснули двері на четвертому поверсі. Тиша.